Dr. Stone "Вслед За Мечтой"

Автор-сан: 

Давно не виделись! Как прошел месяц? Я продолжаю медленно пробираться сквозь проблемы и радую вас хорошими новостями)

Последнее время, благодаря некоторым людям в моей жизни, я взглянула на вещи по другому... Не будем вникаться в подробности, так как вы и так слишком долго ждали продолжения! Иными словами, я решила опубликовывать две версии глав (укр. и рус.)

Я не отрекаюсь от тех слов на предыдущих страницах, вовсе нет.Но почему я должна заставлять вас - людей, которые столько поддерживали меня и давали мне сил продолжать писать - страдать от действий других? Вы тронули мое авторское сердечко, и оно дарит вам эту главушку)

(Давно не бачилися! Як пройшов місяць? Я продовжую повільно пробиратися крізь проблеми і ось вам хороші новини!Останнім часом, завдяки деяким людям в моєму житті, я глянула на речі по іншому... Не будемо вникатися в подробиці, так як ви і так занадто довго чекали продовження! Іншими словами, я вирішила опубліковувати дві версії глав (Укр. і рос.)
Я не зрікаюся тих слів на попередніх сторінках, зовсім ні. Але чому я повинна змушувати вас - людей, які стільки підтримували мене і давали мені сил продовжувати писати -страждати від дій інших? Ви зворушили моє авторське сердечко, і воно дарує вам цю главушку)

(❤ ω ❤) *(੭*ˊᵕˋ)੭*💖

!!Украинскую версию можно найти после русской!! 

Я буду медленно умирать без беты...(ಥ _ ಥ)

«Пока живы наши родители, мы можем чувствовать себя детьми»

Прошлое.

За три месяца до окаменения

В комнате резко поднялась температура, стало так душно и пахло дымом настолько ядовитым, что начинала кружиться голова. Прямые лучи солнца, проникающие через пару скромных окон, красивым маревом рассеивались в клубках дыма. Он плотно спрятал комнату в сером тумане и не давал человеку внутри вдохнуть без болезненного сокращения легких.

Молодой парень повторно закашлялся, спрятал лицо в локте белого халата и, мешкая, да только ударяясь об острые углы всевозможной техники, подбежал к окну, как можно скорее распахивая его настежь. Сизый дым выпорхнул, а вместе с ним высунулась голова, и тут же зажмурились красные от дыма глаза. Те неприятно заслезились, защипали.

-Твою ж... - Сенку не мог нормально отдышаться, всё время хватал воздух ртом и не переставал ощущать противную горечь на языке. – Какого черта ты.. Кмгх... не работаешь?...

Был самый разгар летних каникул – идеальное время, чтобы посвятить всего себя науке. На улице словно в адской микроволновке пыток – очень жарко, как на зло отсутствует северный ветер. В школу, слава Будде, ходить не надо и всё, что остаётся, иногда встречаться с друзьями и страдать от перегрева машин. Это был пятый взрыв за три недели и соседи уже откровенно достали –ежедневно жалуются на свёрл, запах химикатов и едкого дымочка. А сегодня, кажется, опять придётся разбираться с полицией...

Ишигами покорно сидел на подоконнике и ждал, пока весь дым покинет комнату и можно будет вернуться к работе.

С безразличием наблюдал, как пятиклассники гоняли в футбол недалеко от их жилого комплекса и с некой гордостью отмечал, как те раз за разом всё лучше и быстрее обгоняли противников-старшеклассников, подряд забивая им голы. Люди, как умные микробики, шагали по горячему асфальту, громко вздыхали и показушно махали перед лицом руками, проклиная глобальное потепление и не щадящие никого солнце. Некоторые же сидели в тени деревьев, в практической темноте и лишь лица была освещены голубым светом телефонов. Клумбы расцвели у первых этажей бурной радугой, собирая вокруг себя тысячи желтых в черную полоску крылатых фанатов, а одуванчики на детской площадке мирно жили ближайшее дни, пока не спадет жара и дети, ошеломлённые от возможностей, растопчут их, играясь и крича.

Сенку вспомнил про бульон на плите и решил перепроверить время.

-Плюс двадцать восемь до среды?... – с раздражением оттянув футболку (она, между прочим, с Пакменом) от груди, дабы пустить по коже хоть какой-то кислород, телефон полетел на кровать. – Значит надо как-то выжить и не подорвать еще что-нибудь...

Когда на улице кто-то радостно вскрикнул, поднимая за собой такую же волну радостных возгласов, Сенку дернулся и чуть не свалился вниз, прямо в пахнущую клумбу с высоты трех-четырех метров. Грязно выругавшись и не желая больше рисковать костями, парень спрыгнул с подоконника и с силой закрыл окно – дым полностью исчез, а лишняя духота в комнате не нужна.

Выдохнув и смерив помещение взглядом, школьник отчитал три секунды и хлопнул в ладоши, олицетворяя готовность к всевозможным научным процессам.

Колбы – собрать, мусор – выкинуть, а старый папин ноутбук, который не пережил дилетантский научно-техническое улучшение системы охлаждение и весьма эффектно окончил свой срок службы – с достоинством спрятать куда подальше или вообще разобрать на детали. Если, после такого взрыва, там осталось хоть что-то, пригодное к использованию или переработке...

Взглянув на убитый, отцовский Lenovo, больше походившую на всё еще дымящую кучу металлолома, Сенку провел ладонью по лицу, будто снимая всякое напряжение.

Но тяжкий вздох испустить позволил:

-Он прибьет меня...

И школьник прекрасно понимал, почему.

Отец не будет злиться, когда узнает, что его любимый ноутбук был разрушен любимым сыночком в попытке сделать его лучше. Но вот стоит ему догадаться про всю эпичность его поломки и наличие в разломанном в диске старых фотографий с гением в подгузниках, лучшем исходом будет лекция, длинною в час, в худшем – лишение бюджета. Последнее – просто недопустимо. Но, учитывая бессонные ночи, синяки под глазами, озлобленных соседей, бардак в комнате и кусок металла на полу – худший вариант наказания может стать лучшим.

От Ишигами младшего, в данной ситуации, не требуется чего-то страшного: просто скрыть все улики до того, как позвонит Бьякуя. А если сверится с часами, то в Америке сейчас около двенадцати часов ночи – уже сто процентов был отбой. Это значит, что волноваться и куда-либо торопится, смысла нет.

Стоило парню выдохнуть, довольно сложить руки за голову и продолжать радоваться жизни в излюбленном компьютерном кресле на колесиках, как монитор вдруг пару раз мигнул, и на экране появилась зеленая кнопка телефона. Динамики зажужжали, сигнализируя об опасности, и привлекли внимание мальчика.

У Сенку в панике дернулся глаз.

«Бьякуя» и его счастливая рожа светилась на мониторе сегодня ярче, чем обычнее. Уведомление о видео-звонке погружали комнату в темные тона.

Сенку как можно быстрее оттолкнулся ногами от тумбы, планируя подъехать как можно ближе к компьютеру, но не тут-то было. Он рухнул вместе с креслом прямо на спину, громко матерясь и скидывая вместе с собой пару книжек и тетрадей, которые лежали на столе рядом с клавиатурой. Под спинкой стула пару раз что-то треснуло, и Сенку с легким разочарованием понял, что придется покупать новые колбы.

Только вот чтобы было за что покупать, придется для начала очистить комнату. И срочно.

Подскочив, горе-ученый первым делом поднял кресло и посмотрел, а осколки загнал под стол, используя книгу как метелку. Следом за стеклом полетел ноутбук, книги и всё то грязное белье, разбросанное по комнате неделями ранее. Главное – спрятать так, чтобы Бьякуя не увидел, а потом можно будет и прибраться по-настоящему... Месяца так через три. Или к отцовскому прилету.

Колонки перестали гудеть, а вслед за тишиной пришло уведомление о пропущенном звонке.

Первый раунд с крахом проигран, а в комнате чисто лишь наполовину. Если не успеть ответить на второй звонок, отец позвонит соседям, те расскажут о сегодняшнем взрыве, его схватит инфаркт, стоит допустить мысль о летальном исходе сына, как сломленный полетит в аэропорт, соседи вызовут скорую и.... Никакого финансового обеспечения на ближайший учебный год! Придется учиться бизнесу, чтобы обеспечить себя деньгами на новые устройства, что сократит время на изучение желаемых наук, прогресс замедлится в разы, и связь с Ксено надо будет урезать до трех звонков за месяц, учитывая занятость обоих, а с таким графиком Тайджу начнет долбиться в дверь на 30 процентов чаще, чем в будни....

Нет, Сенку, не позволяй панике взять вверх над трезвым разумом, это будет равноценно проигрышу.

-Долбанная жара... - лучше винить во всем глобальное потепление.

Когда звонок раздался во второй раз, Ишигами был готов лучше , чем ожидалось. Пару трусов туда, несколько ядерных кейсов сюда и воу-ля! Практически идеальная чистота, а легкий бардачок в виде бесчисленных проводов и неразберихе на книжных полках для приятной, эфирной атмосфера науки.

Школьник быстро шмыгнул на стул, подкатил к столу и, в последний раз оглядев проделанную работу, взъерошил волосы. Кнопка «принять вызов» была успешно нажата.

-Ну наконец-то ты отве- Что с твоим лицом?!

Это фиаско.

-Ах, это?... – Сенку неуверенно вытер рукавом лицо и взглянул на перепачканную чем-то черным белую ткань. – Просто... масло для смазывания? Ничего особенного, старик, работа она так-

-Я про синяки под глазами! – обеспокоенное лицо Бьякуи было на грани смены эмоций. – Снова не спал? Сенку, пожалуйста, скажи мне, что ты не работаешь после девяти, ешь три раза в день и выходишь на свежий воздух.

Ну, он ест (пора бы пополнить запасы рамена), спит.... И дышит свежим воздухом, когда проветривает комнату ради отсутствия дыма и запаха гари.

-Всё нормально, не заводись! – юный естественник недовольно скривил губы, словно малое дитя. –Прекращай так печься обо мне - не маленький.

-Но я твой отец!...

Мужчина по ту сторону экрана выглядел удрученным, и точно так же, как любит делать это Ишигами младший, дул губы. На заднем фоне, за панорамными окнами, горели огни большого города, с высоты многоэтажного дома. Не надо было видеть квартиру полностью, чтобы понять, в насколько дорогом помещении сейчас находится отец. Высокий потолок, с яркой подсветкой у стен, где еле-еле отражается набор кожаной мебели, черное фортепиано, с разбросанными поверху диаграммами и разноцветными зарисовками анатомически правильных тел... Ишигами незаметно сделал скриншот экрана, дабы в дальнейшем разглядеть нечеткие документы лучше. А, если честно, в какой нормальной квартире есть настолько зеркальные потолки?

С интересом приблизив лицо к монитору, парень решил более внимательно осмотреть открывшуюся перед ним обстановку, пытаясь составить целую картину благодаря мебели и частичному отражению в потолке.

Помещение приличное, дорогое. И об этом свидетельствует не только шикарный вид, громоздкие окна и кожаная мебель вместе со смоляным музыкальным инструментом где-то на востоке комнаты, но и картины, алкоголь на кофейном столике, прямо позади отца и пара разбросанных, зеленых купюр. Парень готов поспорить на 10 миллиардов йен, что эти апартаменты опекуну не принадлежат. Отцу явно не комфортно находится в столь... изысканных краях Америки. И черно-белый стиль он точно бы не стал использовать.

А про то изобилие разных растений, весящих, стоящих и лежащих по всей видимой территории и вообще не стоит заикаться. У отца даже кактус не выживет.

Особенное внимание пало на стеклянную бутыль, содержащую в себе чуть ли не алую жидкость, чем-то напоминающую кровь. Ишигами старший – космонавт, и всю жизнь, с самого выбора цели, сидел на салатах и диетах, на расстоянии держался от всего, что могло пагубно повлиять на и так шаткое здоровье. А тут виски, да еще какой... Не то, чтобы Сенку сильно разбирался во всех этих виски... Но это точно была бутылка скотча Mасаllаn 1928. Выпивка на любителя с кусками золота в штанах, не иначе.

-Куда это тебя занесло?... – Сенку наконец-то отлип от экрана.

-Ах, ты заметил? – отец смущено почесал затылок, но его сын лишь нахмурился. Сенку принимают за слепого? – Мы сейчас в Америке... Ты представляешь, я свою карточку потерял где-то в аэропорте – был на грани бомжевания... Но всё обошлось, подруга на время приютила. Веришь или нет, но я ни о чем не жалею! Тут та-а-а-а-а-ак круто! – Бьякуя поднял руки вверх, как ребенок, выражающий неописуемый восторг. – У нее есть и джакузи, и мини-библиотека, и телик на всю стену, даже небольшой зоопарк! А еще...

Мужчина, с хитрой улыбкой наклонился ближе к камере, быстро огляделся по сторонам и зашептал:

-Была тут одна комнатка запертая, так пока хозяйка в ванне была, решил я слегка пошалить и... - он с большим усердием полез в карман, а после, с полными глазами счастья, показал шершавый камень. Небольшая зелень и кусочки мха облепляли минерал со всех сторон, а маленькие ямки напоминали улей. – Специально для тебя стырил маленький кусочек метеорита!

Сенку закрыл руками лицо, абсолютно не понимая, смеяться ему или плакать.

-Ха, можешь меня не благодарить! – космонавт рухнул обратно в кресло, спрятав камень. – Лучший папка на свете сделает всё для своего любимого сынули!

Юнец, сдерживая смех, спрятал нос в локте.

-Это камень для выращивания георгин...

-Быть того не может! – Бьякуя скрестил руки на груди. – В заметках было сказано, что это астероид.

-Большинство богатых людей не хранят у себя в «закрытых комнатках» обломки астероида.

-Хозяйка этой квартиры не просто богатый человек, она – богатый человек, работающий в НАСА.

Сколько гордости было в этих словах.

-Тем более! – Сенку вскинул руки. – За ними еще в раз триста лучше следят и контролируют, а учитывая весь этот ботанический сад позади тебя, готов поклясться, что твоя «подруга» занимается исключительно биологией.

Бьякуя надул губу, выражая всю свою растерянность и грусть на лице, где уже начинают проступать морщинки. Расстроен: снова выставил себя дураком перед сыном-подростком, мозгами которого хвастался еще полчаса назад, и оправдаться, как на зло, не чем. Возможно, было бы не так неловко, будь Ишигами старший скромнее. «Головой-то, Сенку, в меня пошел!» - экстрасенс не нужен, чтобы услышать легкие насмешки в головах коллег. Но перед ними не бывает стыдно, их нельзя разочаровать поступками или словами, – космонавт не поступает плохо с людьми, особенно в тесном кругу. Репутация легкомысленного и спонтанного Бьякуи служит ему оправданием на многие случаи жизни.

Сенку же совсем другое дело – он умный, добрый, слегка язвительный и просто гений. Он заменяет мужчине тысячи наград, званий и титулов, смягчает любые проступки в прошлом и помогает смотреть в будущее на десять миллиардов процентов яснее. Ишигами Сенку – кубок, состоящий полностью из загадочной антиматерии; бесценное сокровище, куда вложена отцовская душа и сердце, миллионы ласковых слов и поддерживающих взглядов.

А когда ты стоишь позади, смотришь на спину, облаченную в белый халат, в голове играет осознание. Всё остальное – всё, что есть сейчас у сына, и всё, что делает его собой – было вложено уже самим ребенком, который добивался желательных результатов на протяжении многих часов труда и практики. Возможно, истинная природа гениев – добиваться своего. Для них нет слова «невозможно». Бьякуя прекрасно знал и понимал: рано или поздно, но его сын, его ребенок, который с самого детства смотрел ввысь, перевернет мир с ног на голову.

Бьякуя гордился им, очень. Но мысль, что когда-нибудь мальчишка выбежит вперед, прыгнет выше на сто голов, пугала.

Страшно оставаться позади сына. Страшно смотреть ему в спину и не чувствовать родное тепло у плеча. Страшно перестать понимать его чувства, считывать эмоции по одному лишь положению тела.

Но страшнее всего - быть лишенным возможности защитить.

Сенку бы солгал, сказав, что понимает этот понуренный взгляд отца, направленный в никуда. Кусочек камня на мгновенье взлетал и снова падал в руку мужчины, Бьякуя был полностью в своих мыслях, кажется, даже забыв про видеосвязь.

-Ладно, старик, выкладывай. – Сенку ухмыльнулся. Так самоуверенно и господствующее, что никто не сможет увидеть сквозь нее дольку волнения. – Ты ж мне не так просто в полночь звонишь.

Космонавт вынырнул из глубин своего разума (Автор-сан: я люблю Бьякую и считаю его реально умным, но будь я Ксено, то пошутила б про лужу), его взгляд снова прояснился. Обидчиво взглянув на кусок «мусора» в руке, Ишигами старший с раздражением откинул его в сторону. Можно подумать, камень в чем-то виноват.

-Ничего от тебя не скроешь... - мужчина как-то меланхолически улыбнулся, но тут же прокашлялся. Вид стал более серьезным, и тут Сенку поймал не то легкую панику, не то азарт. – Подруга за стеной так храпит, да и я последнее время как-то слишком много думаю о будущем... Ксено говорит, что это хандра неуместна, ведь мои последние тесты показали минимальный результат – да, он не умеет поддерживать, знаю – но я не могу перестать беспокоится. Ты знаешь, что я стремился к этому дню практически всю свою жизнь. А когда ты так близко оказываешься к осуществлении цели, начинаешь невольно оглядываться назад, с ностальгией вспоминать весь пройденный путь, волноваться о том, что тебя, это, возможно, разочарует... До полета остались считанные дни, и я...

- 1512 часа осталось.

Точные числа и даты для юноши - привычка. В глазах других – это, блять, болезнь.

-...Ты так мечтаешь от меня избавиться?...

-Глупости. – недовольное «хах».

Бьякуя посмотрел на явно оскорбленное лицо подростка и вздохнул.

-В общем, я это к тому, что мы будем очень далеко друг от друга. Намного дальше, чем есть сейчас. И, к сожалению, в случае чего-то... Эм... Плохого, я не смогу сорваться и броситься к тебе, поэтому...

Юнцу не нравилось, куда вела эта реплика.

-Бьякуя, ты снова-

-Дослушай! –мужчина поднял руку, жестом и словом затыкая предсказуемую фразу. – Я знаю тебя, твои возможности, принципы и взгляды на жизнь. Способности, знания, умение – я всё прекрасно понимаю, но... В независимости от того, сколько тебе лет, где ты и чем занимаешь, я буду беспокоиться о твоем благополучии. Просто пойми, что мое беспокойства не значит... Ну, я не принижаю твою самостоятельность. Сенку куда самостоятельнее меня и куда более ответственный!

Легко посмеявшись, можно перевести всё в небольшую шутку.

-Просто... Зови это отцовской болезнью. Все родители такие. Поймешь меня... Когда-нибудь.

Волнение о своем чаде – некий инстинкт самосохранения в другом человеке. Если бы с ребенком что-нибудь произошло, смог бы человек, по типу Ишигами, продолжать жить?

-Короче! – отец взбодрился. – Лови номерок.

Сенку тут же обратил внимание на уведомление, вплывающее в углу монитора.

-Обещай: в случае чего, звони ей. Если тебе понадобится помощь – любая – она поможет. Это доктор биологических наук и врач, уверен, вы найдете общий язык.

Так вот к чему был весь этот неприятный монолог отца. Сенку выдохнул, откинул голову назад и крутанулся в кресле пару раз, словно ставя мысли, каждую думу обратно, на свое законное место. Кто-кто, а он всегда был таким: вечно надумывает, беспокоится без повода. Подросток уверен: в семье Ишигами папа нуждается в своем ребенке больше, чем Сенку в нём.

Он ошибался.

-Только не говори... - парень закусил губу, вдруг резко осознавая. –... что мне придется жить с ней под одной крышей в... случае «чего».

Нет, Сенку не был против пожить в доме ученого, но жить с подружкой отца?...

-Не дай бог.

(Сенку из будущего: Бог дал. Как вернуть обратно?)

Смотря на побледневшее лицо отца, Сенку охотно поверил.

-Она просто хороший человек! Мы с ней познакомились пять лет назад... - отец так долго молчал о ней? – Девчонка просто класс! Была моим тренером, сейчас работает в штате Флорида. Хирург, ботаник, зоолог, географ с топографическим кризисом... А семья у нее – сплошное голливудско-научное созвездие.

-М-да. – Бьякуя засек насмешливую рожицу сына. – Я, конечно, в этом не спец, но вкус у тебя что надо. Если хотел попросить моего согласия, мог бы прямо сказать.

Отец подавил желание вскочить от осознания того, о чем именно говорил парень.

-Друзья. Мы просто друзья.

-Ну-у-у-у... - перепачканные в чем-то черном руки юноши поднялись, он якобы сдался. – Называй это как хочешь. Знай, Ромео: я не собираюсь препятствовать твоим любовным похождением.

Обычно, когда сыновьям, чьи инстинкты размножения только начинают набирать обороты, рассказываешь о женщине, нахваливаешь ее и даже даешь номер, пацаны с интересом реагируют на такой «подарок» и хотя бы задаются вопросом: «Красивая?».

Когда сын Бьякуи слышит про девушку из его уст, первое, что обычно следует: «Я не заинтересован». Если же Сенку улавливает малейший интерес отца к противоположному полу: «Благословляю». Это наводило на мысль, что...

-Ты точно хочешь от меня избавиться!

Сенку смело проигнорировал это заявление:

-Зовут-то ее как?

-Обычно я зову ее Стар – кличка от ее отца – а так....

Голос отца потонул в вое сирен. Сенку впал в секундный ступор – продолжал сидеть и пялить на шокированное лицо отца около полуминуты. На бледной коже юнца играли еле-еле заметные красно-синие полосы, меняя один цвет на другой.

Мысль номер один: «Кто-то вызвал полицию».

-Клянусь, пап, это не ко мн-

В дверь забарабанили. Как они так быстро?

К вою полицейской машины присоединился вой пожарной сигнализации с кухни.

Мысль номер два: «Я убрал бульон с плиты?»

И отец, и сын дружно вздрогнули – шум в коридоре. Дверь вышибли. Полиция на удивление быстро реагирует, когда в квартире, где недавно что-то взорвалось, заиграла мелодия пожара. Но не могли бы они ехать помедленнее??

Страх и паника, элемент неожиданности сковали тело, не двинутся. В горле резко пересохло и всё, что мог сделать Сенку смотреть на ворвавшихся соседей и полицейских широко распахнутыми глазами.

-СЕНКУ!

Голос отца эхом отдался где-то в голове, проникая в каждую клеточку тела.

Сенку. Сенку. Сенку.

-Сенку, мать твою, подвинься!

-Ась?...

Настоящее

Парень крупно вздрогнул, что чуть не выронил тарелку холодного бульона себе на ботинки. Кажется, вокруг стало куда тише.

-До тебя не доораться! – Т\И недовольно пыхтела, усаживаясь на то место, на котором сидела до этого. – Ты где вообще витаешь? Говорила тебе: спать больше надо.

Ее вид – раскрасневшийся, вредный и надутый – напомнил Сенку отца. Он выглядел так же, когда Сенку крупно косячил. Бьякуя так же избегал прямого взгляда, потому что под виновато опущенными ресницами боялся найти то, что вмиг успокоит разбушевавшийся гнев; так же слаживал руки на груди, показывая недоступность и отторжение; так же продолжал читать нравоучения, пытаясь скрыть дрожь и волнение в голосе.

Костер продолжал медленно трещать, потухая всё больше и больше с каждой минутой. Бревна, расставленные место стульев вокруг огнища, пустовали. Факела уже давно не горели, рядом с ними двумя стояла умиротворительная тишина, в которой нашлось место пению утренних птиц.

Начинало светать: маленькими шажочками солнце всё ярче выглядывало из-за горизонта. Деревья окрашивались в теплые цвета, которые слегка тускнели, скрываясь под слоем утреннего тумана. Он прятал даже ноги в приятном, прохладном мареве.

-Почему ты ушла?

Она пожала плечами. Безразлично так, словно это правда не имело какого-либо смысла.

-Пару секунд назад ты была злая, теперь сидишь с каменным лицом. – Наверное, в эти времена такая метафора будет вызывать не самые лучшие ассоциации. – Твои перепады настроения, случайно, не связаны с менструальным циклом?

-Что?

-Обычно ты требуешь в три раза больше внимания именно в такие дни. – Т\И довольно хихикнула, наблюдая за включением вечно анализирующего Сенку. – Но ты не кричала, не жаловалась на природу и не корчилась в муках ни вчера, ни сегодня...

Девушка легко улыбнулась, и уже открыла рот, чтобы выдать что-то очень смешное.

-Даже не шути про весеннее обострение! – он рыкнул. – Ты не животное. И сейчас не весна.

-Вот именно, малой, мы люди. У нас весна круглый год.

Юный ученый показательно вздохнул и закатил глаза, отворачиваясь и показывая, что больше не хочет разговаривать на эту тему. Тем не менее, это означало его согласие с кинутой в шутку фразой опытного врача.

Повисла неловкая тишина и каждый из них почувствовал, что разговор должен состояться. Но склеить обрывки мыслей и желаний выяснить некоторые интересующие вещи никак не получалось.

Точнее, всякая ясная мысль, при повторном ее обдумывании, превращалась в бесполезную лужу бреда. Нахлынувшие неприятной волной воспоминания всё еще отголосками витали в голове парня, от чего сосредоточиться на теме произошедшего пару часов назад становится всё труднее и труднее. Т\И просто ушла тогда, резко вспылив, что-то бормоча под нос и распихивая всех «тунеядцев» на пути к одиночеству. Ишигами смотрел ей в спину какое-то время, ощущая непонятное смятение. Хотелось встать и расспросить, пробраться через ту ограду вокруг личности, хотя бы немножко, выстроенную по неизвестной причине. Другая же сторона противно обрадовалась такому исходу: источник последних странностей, происходящий вокруг и, что еще более отвратительно, в самом юнце, на какое-то время исчез.

Но вот она опять тут. Сидит рядом в полной тишине и беспристрастно смотрит на костер, тлеющий свои последние минуты. В моменты, когда врач олицетворяла ничего, кроме как спокойствия и пустоты, становилось не по себе. Бушующий нрав просачивался через каждые щели, слова потоками лились и могли не останавливаться на протяжении многих часов. Это как смотреть на тихо горящую спичку, зажатую в пальцах. Смотря на маленький огонек на кончике деревянной палочки, ты чувствуешь опасность: стоит оказаться ему не в том месте, не в то время, как крошечное пламя превратиться в ужасающий пожар, сжирающий жизни и уничтожающий любые благоразумные доводы остановиться. От этого пожара не скрыться, само его существование будет мучать тебя по ночам, как бы далеко ты от него не был.

Но огонь греет, обеспечивает пищей, от которой желудок не скрутит и глисты не лезут. Он освещает путь, даёт надежду найти выход, как бы густа и ужасающа не была тьма вокруг. Просто надо научиться понимать.

-Shall we take a walk??

Сенку взглянул на появившегося из ниоткуда крольчонка в руках девушку, активно жующего что-то невидимое. Его большие глаза выглядели так, как будто вот-вот вываляться из глазниц и покатятся прямо под ноги ученого. Этот зверь и его дикий нрав был хорошо знаком Ишигами: «От этой херни лучше держаться подальше».

-Только держи это, - Сенку встал, отложив миску в сторону, и тыкнул пальцем на белую морду Бонни, – от меня подальше.

Девушка взглянула на зверька, и тот в ответ поднял голову.

-Как скажешь.

Стоило белым лапкам коснуться холодной земли, как маленькое облачко пыли взлетело в воздух, а крошка-силуэт мчался на всей скорости, которую имели кролики, в сторону домов. Эта торпеда столько раз портила жизнь Научному Царству, что лучшим наказанием может послужить только варение тушки заживо. Сенку поклялся самому себе, что в день, когда его стопа коснётся Америки, Бонни будет исполнять роль вкуснейшей закуски на банкетном столе.

А пока надо разобраться с его хозяйкой. 

Укр. Версия:

«Поки живі наші батьки, ми можемо відчувати себе дітьми»

Минуле

За три місяці до скам'яніння

В кімнаті різко піднялася температура, стало так задушливо й пахло димом настільки отруйно, що починала крутитися голова. Прямі промені сонця, проникаючі через пару скромних вікон, красивим маревом розсіювалися в клубках дима. Він щільно сховав кімнату в сірому тумані і не давав людині всередині вдихнути без болючого скорочення легенів.

Молодий хлопець повторно закашлявся, сховав обличчя в лікті білого халата і, зволікаючи та тільки вдаряючись об гострі кути всілякої техніки, підбіг до вікна, як можна швидше відкриваючи його навстіж. Сизий дим пурхнув, а разом з ним висунулась голова, і тут же зажмурились червоні від диму очі. Ті неприємно заслезились, защипали.

-Твою ж... - Сенку не міг нормально віддихатися, весь час хапав повітря ртом і не переставав відчувати противну гіркоту. – Якого біса ти.. Кмгх... не працюєш?...

Був самий розпал літніх канікул – ідеальний час, щоб посвятить всього себе науці. На вулиці ніби в пекельній мікрохвильовці тортур – дуже спекотно, як на зло відсутній північний вітер. В школу, слава Будді, ходити не треба і все, що залишається, іноді зустрічатися з друзями і страждати від перегріву машин. Це був п'ятий вибух за три тижні і сусіди вже відверто дістали –кожний день скаржаться на свердел, запах хімікатів і їдкого димочку. А сьогодні, здається, знову доведеться розбиратися з поліцією...

Ішигамі покірно сидів на підвіконні та чекав, поки весь дим покине кімнату і можна буде повернутися до роботи.

Байдуже спостерігав, як п'ятикласники ганяли у футбол недалеко від їх житлового комплексу і з якоюсь гордістю відзначав, як ті раз за разом все краще і швидше обганяли супротивників-старшокласників, поспіль, забиваючи їм голи. Люди, як розумні микробики, крокували по горячему асфальту, голосно зітхали і показушно махали перед обличчям руками, проклинаючи глобальне потепління і сонце. Деякі ж сиділи в тіні дерев, у практичній темряві і лише обличчі були освітленні блакитним світлом телефонів. Клумби розквітли у перших поверхів бурхливої веселкою, збираючи навколо себе тисячі жовтих в чорну смужку крилатих фанатів, а кульбабки на дитячому майданчику мирно жили найближчи дні, поки не спаде спека і діти, приголомшені від можливостей, розтопчуть їх, граючись.

Сенку згадав про бульйон на плиті і вирішив перевірити час.

-Плюс двадцять вісім до середи?... – з роздратуванням відтягнувши футболку (вона, між іншим, з Пакменом) від грудей, щоб пустити по шкірі хоч якийсь кисень, телефон полетів на ліжко. Отже, треба якось вижити і не підірвати ще що-небудь...

Коли на вулиці хтось радісно скрикнув, піднімаючи за собою таку ж хвилю радісних вигуків, Сенку сіпнувся і трохи не звалився вниз, прямо у клумбу з висоти трьох-чотирьох метрів. Брудно вилаявшись і не бажаючи більше ризикувати кістками, хлопець зістрибнув з підвіконня і з силою зачинив вікно – дим повністю зник, а зайва духота в кімнаті не потрібна.

Видихнувши і змірявши приміщенні поглядом, школьнік відчитав три секунди і ляснув у долоні, уособлюючи готовність до всіляких наукових процесів.

Колби – зібрати, сміття викинути, а старий татів ноутбук, який не пережив дилетантський науково-технічне поліпшення системи охолодження і досить ефектно закінчив свій термін служби – з гідністю заховати куди подалі або взагалі розібрати на деталі. Якщо, після такого вибуху, там залишилося хоч щось, придатне до використання або переробки...

Поглянувши на убитий, батьківський Lenovo, більше походившую на все ще димлячу купу металобрухту, Сенку провів долонею по обличчю, ніби знімаючи всяке напруження.

Але тяжкий подих випустити дозволив:

-Він приб'є мене...

І школяр чудово розумів, чому.

Батько не буде злитися, коли дізнається, що його улюблений ноутбук був зруйнований улюбленим синочком в спробі зробити його краще. Але варто йому здогадатися про всю епічність його поломки і наявність у разломанном диску старих фотографій з генієм в підгузках, кращим результатом буде лекція, довжиною в годину, гіршим – позбавлення бюджету. Останнє – просто неприпустимо. Але, враховуючи безсонні ночі, синці під очима, озлоблених сусідів, бардак в кімнаті і шматок металу на підлозі – найгірший варіант покарання може стати кращим.

Від Ішигамі молодшого, в даній ситуації, не потрібно чогось страшного: просто приховати всі докази до того, як подзвонить Бьякуя. А якщо звіриться з годинником, то в Америці зараз близько дванадцяти годин ночі – вже сто відсотків був відбій. Це означає, що хвилюватися і кудись поспішає, сенсу немає.

Коштувало хлопцеві видихнути, гарно скласти руки за голову і продовжувати радіти життю в улюбленому комп'ютерному кріслі на коліщатках, як монітор раптом кілька разів сяйнул, і на екрані з'явилася зелена кнопка телефону. Динаміки запалювали, сигналізуючи про небезпеку, і привернули увагу хлопчика.

У Сенку в паніці сіпнулося око.

«Бьякуя» і його щаслива рожа світилася на моніторі сьогодні яскравіше, ніж звично. Повідомлення про відео-дзвінок занурювали кімнату в темні тони.

Сенку як можна швидше відштовхнувся ногами від тумби, плануючи під'їхати якомога ближче до комп'ютера, але не тут-то було. Він звалився разом з кріслом прямо на спину, голосно матюкаючись і скидаючи разом з собою пару книжок та зошитів, які лежали на столі поряд з клавіатурою. Під спинкою стільця пару раз щось тріснуло, і Сенку з легким розчаруванням зрозумів, що доведеться купувати нові колби.

Тільки от щоб було за що купувати, доведеться для початку очистити кімнату. І терміново.

Підскочивши, горе-вчений першим ділом підняв крісло і подивився, а осколки загнав під стіл, використовуючи книгу як волоть. Слідом за склом полетів ноутбук, книги і вся брудна білизна, раскидана по кімнаті тижнями раніше. Головне – заховати так, щоб Бьякуя не побачив, а потім можна буде і прибратися по-справжньому... Місяця через три. Або до батьківського прильоту.

Колонки перестали кричати, а слідом за тишею прийшло повідомлення про пропущений дзвінок.

Перший раунд з крахом програно, а в кімнаті чисто лише наполовину. Якщо не встигнути відповісти на другий дзвінок, батько подзвонить сусідів, ті розкажуть про сьогоднішній вибух, його схопить інфаркт, варто припустити думку про летальний кінець сина, як зломлений полетить в аеропорт, сусіди викличуть швидку і.... Ніякого фінансового забезпечення найближчий навчальний рік! Доведеться вчитися бізнесу, щоб забезпечити себе грошима на нові пристрої, що скоротить час на вивчення бажаних наук, прогрес сповільниться в рази, і зв'язок з Ксено треба буде зменшити до трьох дзвінків за місяць, враховуючи зайнятість обох, а з таким графіком Тайджу почне добитися в двері на 30 відсотків частіше, ніж у будні....

Ні, Сенку, не дозволяй паніці взяти гору над тверезим розумом, це буде рівноцінно програшу.

-Ця спека... - краще звинувачувати у всьому глобальне потепління.

Коли дзвінок пролунав удруге, Ішигамі був готовий краще , ніж очікувалося. Пару трусів туди, кілька ядерних кейсів сюди і воу-ля! Практично ідеальна чистота, а легкий бардачок у вигляді незліченних проводів і плутанини на книжкових полицях для приємної, ефірної атмосфера науки.

Школяр швидко шмигнув на стілець, підкотив до столу і, в останній раз оглянувши виконану роботу, скуйовдив волосся. Кнопка «прийняти виклик» була успішно натиснута.

-Ну нарешті ти отве- Що з твоїм обличчям?!

Це фіаско.

-Ах, це?... – Сенку невпевнено витер рукавом обличчя і глянув на забруднену чимось чорним білу тканину. – Просто... масло для змащування? Нічого особливого, дідуган, робота вона так-

-Я про синці під очима! – стурбоване обличчя Бьякуі було на межі зміни емоцій. – Знову не спав? Сенку, будь ласка, скажи мені, що ти не працюєш після дев'яти, їж три рази в день і виходиш на свіже повітря.

Ну, він їсть (пора б поповнити запаси рамена), спить... І дихає свіжим повітрям, коли провітрює кімнату заради відсутністі диму і запаху гару.

-Все нормально, не заводься! – юний природник невдоволено скривив губи, немов мале дитя. –Прекращай так дбати про мене - не маленький.

-Але я твій батько!...

Чоловік по той бік екрану виглядав пригніченим, і точно так само, як любить робити це Ішигамі молодший, дув губи. На задньому фоні, за панорамними вікнами, горіли вогні великого міста, з висоти багатоповерхового будинку. Не треба було бачити квартиру повністю, щоб зрозуміти, наскільки в дорогому приміщенні зараз перебуває батько. Висока стеля, з яскравим підсвічуванням біля стін, де ледве-ледве відбивається набір шкіряних меблів, чорне фортепіано, з розкиданими поверху діаграмами і різнокольоровими замальовками анатомічно правильних тіл... Ішигамі непомітно зробив скріншот екрану, щоб надалі розгледіти нечіткі документи краще. А, якщо чесно, в якій нормальній квартирі є настільки дзеркальні стелі?

З цікавістю наблизивши обличчя до монітора, хлопець вирішив більш уважно оглянути обстановку, намагаючись скласти цілу картину завдяки меблів і часткового відбиття в стелі.

Приміщення пристойне, дороге. І про це свідчить не тільки шикарний вигляд, громіздкі вікна і шкіряні меблі разом зі смоляним музичним інструментом десь на сході кімнати, але і картини, алкоголь на кавовому столику, прямо позаду батька і пара розкиданих, зелених купюр. Хлопець готовий посперечатися на 10 мільярдів єн, що ці апартаменти опікуну не належать. Батькові явно не комфортно знаходиться в настільки... вишуканих краях Америки. І чорно-білий стиль він точно б не став використовувати.

А про рясноту різних рослин, що стоять і лежать по всій видимій території і взагалі не варто згадувати. У батька навіть кактус не виживе.

Особлива увага впала на скляну пляшку, що містить в собі мало не червону рідину, що нагадує кров. Ішигамі старший – космонавт, і все життя, з самого вибору мети, сидів на салатах і дієтах, тримався на відстані від усього, що могло згубно вплинути на хитке здоров'я. А тут віскі, та ще який... Не те, щоб Сенку сильно розбирався у всіх цих віскі... Але це точно була пляшка скотчу Mасаllаn 1928. Випивка на любителя з шматками золота в штанях, не інакше.

-Куди це тебе занесло?... – Сенку нарешті відлип від екрану.

-Ах, ти помітив? – батько збентежено почухав потилицю, але його син лише насупився. Сенку приймають за сліпого? – Ми зараз в Америці... Ти уявляєш, я свою картку втратив десь в аеропорту – був на межі смерті... Проте все обійшлося, подруга на час прихистила. Віриш чи ні, але я ні про що не шкодую! Тут та-а-а-а-а-ак круто! – Бьякуя підняв рукі вгору, як дитина, що виражає невимовний захват. – У неї є і джакузі, і міні-бібліотека, і телевізор на всю стіну, навіть невеликийї зоопарк! А ще...

Чоловік, з хитрою посмішкою нахилився ближче до камери, швидко озирнувся й зашепотів:

-Була тут одна кімнатка замкнена, так поки господиня у ванні була, я вирішив злегка пустувати і... - він з великою старанністю поліз у кишеню, а після, з повними очима щастя, показав шорсткий камінь. Невелика зелень і шматочки моху обліплювали мінерал зі всіх сторін, а маленькі ямки нагадували вулик. – Спеціально для тебе поцупив маленький шматочок метеорита!

Сенку закрив руками обличчя, абсолютно не розуміючи, сміятися йому чи плакати.

-Ха, мене можеш не дякувати! – космонавт впав назад у крісло, сховавши камінь. – Кращий папка на світі зробить все для свого коханого синочка!

Молодик, стримуючи сміх, сховав ніс в лікті.

-Це камінь для вирощування жоржин...

-Бути того не може! – Бьякуя схрестив руки на грудях. – У нотатках було сказано, що це астероїд.

-Більшість багатих людей не зберігають у себе в «закритих кімнатках» уламки астероїда.

-Господиня цієї квартири не просто багата людина, вона – багата людина, що працює в НАСА.

Скільки гордості було в цих словах.

-Тим більше! – Сенку здійняв руки. – За ними ще у раз триста краще стежать і контролюють, а враховуючи весь цей ботанічний сад позаду тебе, готовий заприсягтися, що твоя «подруга» займається виключно біологією.

Бьякуя надув губу, висловлюючи всю свою розгубленість і смуток на обличчі, де вже починають проступати зморшки. Засмучений: знову виставив себе дурнем перед сином-підлітком, мозком якого хвалився ще півгодини тому, і виправдатися, як на зло, не може. Можливо, було б не так ніяково, будь Ішигамі старший скромніше. «Головою-то, Сенку, у мене пішов!» - екстрасенс не потрібен, щоб почути легкі глузування в головах колег. Але перед ними не буває соромно, їх не розчарувати вчинками чи словами, – космонавт не робить погано людям, особливо в тісному колі. Репутація легковажного і спонтанного Бьякуі служить йому виправданням на багато випадків життя.

Сенку ж зовсім інша справа – він розумний, добрий, трохи саркастичний і просто геній. Він замінює чоловікові тисячі нагород, звань і титулів, пом'якшує будь-які провини в минулому і допомагає дивитися в майбутнє на десять мільярдів відсотків ясніше. Ішигамі Сенку – кубок, що складається повністю з загадкової антиматерії; безцінний скарб, куди вкладено батькова душа і серце, мільйони ласкавих слів і підтримуючих поглядів.

А коли ти стоїш позаду, дивишся на спину, одягнену в білий халат, в голові грає усвідомлення. Все інше – все, що є зараз у сина, і все, що робить його собою – було вкладено вже самою дитиною, яка домагалася бажаних результатів протягом багатьох годин праці і практики. Можливо, справжня природа геніїв – домагатися свого. Для них немає слова «неможливо». Бьякуя чудово знав і розумів: рано чи пізно, але його син, його дитина, який з самого дитинства дивився вгору, переверне світ з ніг на голову.

Бьякуя пишався ним, дуже. Але думка, що коли-небудь хлопчисько вибіжить вперед, стрибне вище на сто голів, лякала.

Страшно залишатися позаду сина. Страшно дивитися йому в спину і не відчувати рідне тепло у плеча. Страшно перестати розуміти його почуття, зчитувати емоції по позі тіла.

Але найстрашніше - бути позбавленим можливості захистити.

Сенку б збрехав, сказавши, що розуміє цей понуренный погляд батька, спрямований в нікуди. Шматочок каменя на мить злітав і знову падав у руку чоловіка, Бьякуя був повністю в своїх думках, здається, навіть забувши про відеозв'язок.

-Гаразд, дідуган, кались. – Сенку посміхнувся. Так самовпевнено і панівне, що ніхто не зможе побачити крізь неї часточку хвилювання. – Ти ж мені не так просто опівночі дзвониш.

Космонавт виринув з глибини свого розуму (Автор-сан: я люблю Бьякую і вважаю його реально розумним, але будь я Ксено, то пожартувала б про калюжу), його погляд знову прояснився. Образливо глянувши на шматок «сміття» в руці, Ішигамі старший з роздратуванням відкинув його убік. Можна подумати, камінь у чомусь винен.

-Нічого від тебе не приховаєш... - чоловік якось меланхолійно посміхнувся, але одразу ж прокашлявся. Вигляд став більш серйозним, і тут Сенку зловив не то легку паніку, не то азарт. – Подруга за стіною так хропе, та й я останнім часом якось занадто багато думаю про майбутнє... Ксено каже, що це нудьга недоречна, адже мої останні тести показали мінімальний результат – так, він не вміє підтримувати, знаю – але я не можу перестати турбуватися. Ти знаєш, що я прагнув до цього дня практично все своє життя. А коли ти так близько опиняєшся до здійснення мети, мимоволі починаєш озиратися назад, з ностальгією згадувати весь пройдений шлях, хвилюватися про те, що тебе, це, можливо, розчарує... До польоту залишилися лічені дні, і я...

- 1512 години залишилося.

Точні дати й числа для юнака - звичка. В очах інших – це, блять, хвороба.

-...Ти так мрієш від мене позбавитьься?...

-Дурниці.

Бьякуя подивився на явно ображене обличчя підлітка і зітхнув.

-Загалом, я це до того, що ми будемо дуже далеко один від одного. Набагато далі, ніж є зараз. І, на жаль, у випадку чого-то... Ем... Поганого, я не зможу зірватися і кинутися до тебе, тому...

Молодикові не подобалося, куди вела ця репліка.

-Бьякуя, ти знову-

-Дочекай! –мужчина підняв руку, жестом і словом затикаючи передбачувану фразу. – Я знаю тебе, твої можливості, принципи і погляди на життя. Здібності, знання, вміння – я все прекрасно розумію, але... В незалежності від того, скільки тобі років, де ти і чим займаєшся, я буду турбуватися про твоє благополуччя. Просто зрозумій, що моє занепокоєння не значить... Ну, я не принижаю твою самостійність. Сенку куди самостійніше мене і куди більш відповідальний!

Легко посміявшись, можна перевести все в невеликий жарт.

-Просто... Зові це батьківською хворобою. Всі батьки такі. Зрозумієш мене... Доколи-небудь.

Хвилювання про своє чадо – якийсь інстинкт самозбереження в іншій людині. Якби з дитиною щось сталося, зміг би Ішигамі продовжувати жити?

-Коротше! – батько підбадьорився. – Тримай номерок.

Сенку тут же звернув увагу на повідомлення в кутку монітора.

-Обіцяй: в разі чого, дзвони їй. Якщо тобі знадобиться допомога – будь яка – вона допоможе. Це доктор біологічних наук і лікар. Впевнений, ви знайдете спільну мову.

Так от до чого був весь цей неприємний монолог батька. Сенку видихнув, відкинув голову назад і крутнувся в кріслі пару раз, немов ставлячи думки, кожну думу назад, на своє законне місце. Хто-хто, а він завжди був таким: вічно надумує, турбується без приводу. Підліток впевнений: в родині Ішигамі тато потребує своїй дитині більше, ніж Сенку в ньому.

Він помилявся.

-Тільки не кажи... - хлопець закусив губу, раптом різко усвідомлюючи. –... что мені доведеться жити з нею під одним дахом... випадку «чогось».

Ні, Сенку не був проти пожити в будинку вченого, але жити з подружкою батька?...

-Не дай боже.

(Сенку майбутнього: Бог дав. Як повернути назад?)

Дивлячись на блідне обличчя батька, Сенку охоче повірив.

-Вона просто хороша людина! Ми з нею познайомилися п'ять років тому... - батько так довго мовчав про неї? – Дівчисько просто клас! Була моїм тренером, зараз працює в штаті Флорида. Хірург, ботанік, зоолог, географ з топографічним кризою... А сім'я у неї – суцільне голівудсько-наукове сузір'я.

-М-да. – Бьякуя засік глузливе обличчя сина. – Я, звичайно, в цьому не спец, але смак у тебе що треба. Якщо хотів попросити моєї згоди, міг би прямо сказати.

Батько вбив у себе бажання схопитися від усвідомлення того, про що саме говорив хлопець.

-Друзі. Ми просто друзі.

-Ну-у-у-у... - забруднені в чомусь чорному руки юнака піднялися, він нібито здався. – Називай це як хочеш. Знай, Ромео: я не збираюся перешкоджати твоїм любовним пригодам.

Зазвичай, коли синам, чиї інстинкти розмноження тільки починають набирати обертів, розповідаєш про жінку, нахвалюєш її і навіть даєш номер, пацани з цікавістю реагують на такий «подарунок» і хоча б задаються питанням: «Красуня?».

Коли син Бьякуі чує про дівчину з його вуст, перше, що зазвичай слідує: «Я не зацікавлений». Якщо ж Сенку вловлює найменший інтерес батька до протилежної статі: «Благословляю». Це наводило на думку, що...

-Ти точно хочеш від мене позбутися!

Сенку сміливо проігнорував цю заяву:

-Звуть її як?

-Зазвичай я кличу її Стар – кличка від її батька – а так....

Голос потонув у витті сирен. Сенку впав у секундний ступор: продовжував сидіти і пялить на шоковане обличчя батька близько півхвилини. На блідій шкірі молодика грали ледве-ледве помітні червоно-сині смуги, змінюючи один колір на інший.

Думка номер один: «Хтось викликав поліцію».

-Клянуся, тату, це не до мн-

У двері забарабанили. Як вони так швидко?

До виття поліцейської машини приєднався виття пожежної сигналізації з кухні.

Думка номер два: «Я прибрав бульйон з плити?»

І батько, і син дружно здригнулися – шум у коридорі. Двері вибили. Поліція на подив швидко реагує, коли в квартирі, де недавно щось вибухнуло, заграла мелодія пожежі. Але не могли б вони їхати повільніше??

Страх і паніка, елемент несподіванки скував тіло, не рушать. В горлі різко пересохло і все, що міг зробити Сенку дивитися на увірвалися сусідів і поліцейських широко розкритими очима.

-СЕНКУ!

Голос батька луною віддався десь у голові, проникаючи в кожну клітинку тіла.

Сенку. Сенку. Сенку.

-Сенку, мать твою, посунься!

-А?...

Теперішній час.

Хлопець крупно здригнувся, що трохи не упустив тарілку холодного бульйону собі на черевики. Здається, навколо стало значно тихіше.

-До тебе не докричатися! – Т\І невдоволено чмихала, сідаючи на те місце, на якому сиділа до цього. – Ти де взагалі витаєш? Казала тобі: спати більше треба.

Її вигляд – розчервонілий, надутий – нагадав Сенку батька. Він виглядав так само, коли Сенку творив всякі нерозумні дії. Бьякуя так само уникав прямого погляду, тому що під винувато опущеними віями боявся знайти те, що вмить заспокоїть розбурханий гнів; так само клав руки на груді, показуючи недоступність і відторгнення; так само продовжував читати моралі, намагаючись приховати тремтіння і хвилювання в голосі.

Вогнище продовжував повільно тріщати, потухаючи все більше і більше з кожною хвилиною. Колоди, розставлені навколо вогнища, пустували. Факела вже давно не горіли, поруч з ними двома стояла заспокійлива тиша, в якій знайшлося місце співу ранкових птахів.

Починало світати: маленькими кроками сонце все яскравіше визирало з-за обрію. Дерева фарбувалися в теплі кольори, які злегка тьмяніли, ховаючись під шаром ранкового туману. Він ховав навіть ноги в приємному, прохолодному мареві.

-Чому ти пішла?

Вона знизала плечима. Байдуже так, немов це правда не мало жодного сенсу.

-Пару секунд тому ти була зла, тепер сидиш з кам'яним обличчям. – Напевно, у ці часи така метафора буде викликати не найкращі асоціації. – Твої перепади настрою, випадково, не пов'язані з менструальним циклом?

-Що?

-Зазвичай ти вимагаєш в три рази більше уваги саме в такі дні. – Т\І хмикнула, спостерігаючи за включенням вічно аналізуючого Сенку. – Але ти не кричала, не скаржилася на природу і не корчилася в муках ні вчора, ні сьогодні...

Дівчина легко усміхнулася, і вже відкрила рот, щоб видати щось дуже смішне.

-Навіть не жартуй про весняне загострення! – він рикнув. – Ти не тварина. І зараз не весна.

-Ось саме, дитинко, ми люди. У нас весна цілий рік.

Юний вчений показово зітхнув і закотив очі, відвертаючись і показуючи, що більше не хоче розмовляти на цю тему. Тим не менш, це означало його згоду з кинутої в жарт фрази досвідченого лікаря.

Повисла незручна тиша і кожен з них відчув, що розмова має відбутися. Але склеїти обривки думок і бажань, з'ясувати деякі цікаві речі ніяк не виходило.

Точніше, всяка ясна думка, при повторному її обмірковуванні, перетворювалася в марну калюжу марення. Налинули неприємної хвилею спогади, які все ще відгомонами витали в голові хлопця, від чого зосередитися на темі інцидента, яки й трапився кілька годин, тому стає все важче і важче. Т\І просто пішла тоді, різко розлютившись, щось бурмочучи під ніс і розштовхуючи всіх «дармоїдів» на шляху до самотності. Ішигамі дивився їй в спину якийсь час, відчуваючи незрозуміле сум'яття. Хотілося встати і розпитати, пробратися через ту огорожу навколо особистості, хоча б трошки, вибудувану з невідомої причини. Інша ж сторона огидно зраділа такому результату: джерело останніх дивацтв, що відбувається навколо і, що ще більш огидно, в самому юнаку, на якийсь час зник.

Але ось вона знову тут. Сидить поруч у повній тиші і безпристрасно дивиться на багаття, тліючий свої останні хвилини. У моменти, коли лікар уособлювала нічого, крім спокою і порожнечі, ставало не по собі. Бурхливий вдача просочувалася через кожні щілини, слова потоками лилися і могли не зупинятися на протязі багатьох годин. Це як дивитися на тихо палаючу спічку, затиснуту в пальцях. Дивлячись на маленький вогник на кінчику дерев'яної палички, ти відчуваєш небезпеку: варто опинитися йому не в тому місці, не в той час, як крихітне полум'я перетворитися в жахливу пожежу; вона зрижаює життя і знищує будь-які розсудливі доводи зупиниться. Від цієї пожежі не сховатися, саме його існування буде вбивати тебе ночами, як би далеко ти від неї не був.

Але вогонь гріє, забезпечує їжею, від якої шлунок не скрутить і глисти не лізуть. Він освітлює шлях, дає надію знайти вихід, як би густа і страшна не була темрява навколо. Просто треба навчитися розуміти.

- Can we take a walk??

Сенку глянув на з'явився з нізвідки кроленя в руках дівчину, активно жує щось невидиме. Його великі очі виглядали так, ніби ось-ось вивалятися з очниць і покотяться прямо під ноги вченого. Цей звір і його дика вдача була добре знайома Ішигамі: «Від цієї херні краще триматися подалі».

-Тільки тримай це, - Сенку встав, відклавши миску вбік, і тицьнув пальцем на білу морду Бонні, – від мене подалі.

Дівчина глянула на звіра, і той у відповідь підняв голову.

-Як скажеш.

Варто було білим лапок торкнутися холодної землі, як маленька хмарка пилу злетіла в повітря, а крихітка-силует мчав на всій швидкості, яку мали кролики, в бік будинків. Ця торпеда стільки разів псувала життя науковцям, що найкращим покаранням може послужити тільки варення тушки живцем. Сенку поклявся самому собі, що в день, коли його стопа торкнеться Америки, Бонні буде виконувати роль смачної закуски на банкетному столі.

А поки що треба розібратися з його господинею.