#five
Я висаджую майже протверезівшу Роуз біля її будинку. Вона невпевнено дивиться на мене, її макіяж розмазаний через те, що вона плакала, і тихо шепоче:
- Дякую.
- Чорт, мені дуже шкода, - зітхаю я. - Мені дійсно шкода, Роуз.
Вона знизує плечима.
- Неважливо. Зустрінемося у понеділок.
Неважливо. Люди так говорять, коли ситуацію надто важко виразити словами. Якщо вона все ще вважає мене реальним об'єктом, з котрим гідна показатися в понеділок, я буду неймовірно щаслива.
* * *
Коли я їду додому темною дорогою, яка звертається навколо лісу та коров'ячих пасовищ, відбиток темно-золотистих очей Чіміна та його примушуючі до люті слова відлунням звучать у моїй голові: "Це тому, що це сталося з тобою, чи не так?"
Міцно стискаю кермо. Він і гадки не має, що зі мною сталося.
"Я не зустрічаюся з потворами"
Роздається одночасно новий і дуже старий голос. Той голос, який я намагаюся забути впродовж року. Майже забувши його я знову згадую. Це ніколи не припиниться.
Безіменний - хлопець, який мені подобався. Кохала? Подобався. Я більше не знала. Я стерла його ім'я зі своєї пам'яті, тому що реальне до сих пір заподіює фізичного болю.
Вдих. Видих.Ще раз. Я намагаюся приглушити біль у грудях. Я залишила все позаду. Дійсно залишила все позаду. Після одного року, трьох тижнів і двадцять одного дня я безліч разів залишила все позаду.
Я заїжджаю на під'їзну доріжку до будинку і вимикаю мотор. Сиджу у темряві, спроваджуючи всі погані спогади й притягуючи нові.
У мене, можливо, з'явився друг. Мама тут набагато щасливіша. Я не бачила Безіменного десь пару місяців. Дуже добре. Це гарні новини, котрі заповнюють дірки у стінах мого розуму, залишені після руйнування поганими речами.
Я посміхаюсь у дзеркало заднього виду. В останній час, бути сумною біля матері дуже небезпечно. Тому, мені потрібно грати роль, доки не дістануся своєї кімнати.
- Я вдома! - відчиняю двері і сітку від комах. Наш кіт, Виплодок Пекла або Вуді, або вилазь-з-мого-черевика-ідіот, м'яко крадеться до мене і тре свій зад о мої ноги, поки я кладу сумку на стілець і знімаю пальто. За ним йде мама, її халат туго затягнутий, а обличчя виражає терпіння.
- Ти повеселилася? Скільки хлопців поцілувала? - запитує вона.
- Вісімдесят. Не менше.
- Скільки шотів випила?
- Шістнадцять. На півдорозі я відпустила кермо, і Ісус віз мене весь залишившийся шлях.
Вона сміється й гладить мене по голові.
- Рада, що ти повеселилася.
Ми двоє знаємо: я не п'ю і не цілуюся з хлопцями, так що це свого роду наш ненормальний жарт.
- Я трохи втомилася, - говорить вона й тягнеться, щоб поцілувати мене у вісок. Від неї пахне лавандою та сумом.
- Добре, на добраніч. - Я стискаю її руку, вона стискає мою у відповідь перед тим, як починає підійматися по сходах.
Я ж, йду у душ, змивати з себе залишки алкоголю, цигаркового диму й розкоші вечірки. Мої кісточки почервоніли, шкіра зідрана. Ох, ну так, слідувало очікувати невеликих травм, коли б'єш такий айсберг, як Пак Чімін.
Я виходжу, перев'язую руку й дивлюся у дзеркало: мамине волосся коричневого кольору і татові, теплі очі зеленого кольору з жовтими вкрапленнями дивляться на мене.
Тато казав, що вони схожі на гречане поле, що робить їх колір доволі цікавим. Я з гордістю називаю їх кольор цвіту гречки, але дивакувато вдягнута жіночка з Районного реєстраціонно-екзамінаційного відділу, відмовилась вказувати цей колір у моїх правах, і ось я тут, все ще борюся за права зеленооких.
Я ще не сказала останнього слова - я постану з попелу і знову станцюю танго з тираном із рожевими нігтями, і сережками-кільцями з Районного реєстраціонно-екзамінаційного відділу.
Мені й досі дивно дивитися на своє змарніле обличчя у дзеркалі. У мене були пухкі щічки з великою кількістю жиру на підборідді та віках. Навіть мочки моїх вух були товстими. Я одна займала ціле сидіння в автобусі.
Зараз мені треба постійно нагадувати собі, що я більше не займаю стільки місця.
Якщо б мої батьки були настільки заможними, що змогли б подарувати мені на день народження BMW та ліпосакцію, я гадаю, що змогла б ще пару місяців заправляти свою машину олією зробленою з мого жиру. Але на жаль, мені доводилося носити декілька шарів одягу і постійно стежити за калоріями. Бігала кожен ранок і кожен вечір, тому, з часом,у мене почали з'являтися м'язи.
Пам'ятаю, як сильно ненавиділа кожну хвилину моєї дієти і вправ. Але зараз - це якесь дійсно цікаве відчуття злості, і щасття, що призвело до кінцевого результату. Підвело до цілі.
"Я не зустрічаюсь з потворами"
Потвора.
Я торкаюся свого обличчя, відображення в дзеркалі робить те саме.
Зараз я з собою сам на сам, face to face. Але все одно, не перестаю чути:
"Потвора"
Потвора потвора потвора потвора потвора. Синє пасмо не робить мене симпатичнішою. Втрата ваги не робить мене гарнішою. Голос Безіменного переслідує мене, навіть коли я в душі, вдягаю блузку й зручні джинси. Їм, або годую містера Хокінза.
Мої розтяжки - потворні.
Мої прищики - потворні.
Моя хода похитуючи стегнами - потворна.
Я потворна. І я змирилася з цим. Я така. Зараз я - Новенька-дівчинка-в-Хай-Іст-Соул, але потім вони дадуть мені інше прізвисько - Потворна дівчинка. У всякому разі, так повинно бути.
Кохання не є однією з моїх сильних сторін. Побачення так само, не є сильною стороною. Мені подобається думати, що бути милою одна з моїх сильних сторін, за мінусом побиття хлопців, які на це заслуговують.
Тому буду милою. Буду триматися подалі від усіх. Ніхто не любить потвор. А якщо і так, це не добре для них. Я галаслива, зла і саркастична. Ніхто не любить і цього. Безіменний навчив мене і цього теж. Він навчив мене відокремлюватися від усіх. Ось справжня доброта.
Я зітхаю й падаю на постіль. Містер Хокінз, сидить на своїй гілці у клітці й дивиться на мене своїми чорними, наче бусинками, очима.
- Містер Хо, я облажалася.
Здається, наче він каже:
- Так, знаю, але все одно, ти мене годуєш, тому я вимушений любити тебе, незважаючи ні на що.
* * *
У понеділок, у школі після вечірки дійсно незручно. Багато хто знає, що сталося щось ганебне, але ніхто не пам'ятає, що саме. Хтось використав забагато зубів під час поцілунку з чиєюсь дівчиною? Або хтось, забув сказати комусь, що вони більше не пара? Чи, можливо, якийсь хлопець переспав з дівчиною, і його статевий орган виявився дуже маленьким. Завжди знайдеться занадто маленький статевий орган!
- От, що я зроблю! - вигукнула я, з'їдаючи неймовірно корисне пюре з авокадо та тунцем, придбаним по акції. - Я розповсюджу чутки, що в нього маленький член. Єдине, про що вони піклуються - це їх геніталії. Вдарю його по найболючішому місці метафорично, ну й у прямому сенсі.
Роуз підіймає бров, й гризе молоду моркву.
- Ти дійсно його так ненавидиш?
Сьогодні зранку на парковці вона чекала мене з посмішкою. А зараз їсть зі мною ланч! Це справжне диво!
- Алекс! - якась дівчинка, котру я до цього часу ніколи не бачила, біжить до мене. - Це правда? Ви з Чіміном цілувалися на вечірці у Семьюел, а потім ти його вдарила?
- Аааа, не Я і Чімін, це Чімін поцілував мене. - виправляю я. - І всюди розбризкав свою слину. Не поцілуй, а жах якийсь. Всі дівчата повинні бути обережнішими. Передай це іншим.
Дівчина киває і біжить до своїх друзів. Роуз схрещує руки й фиркає на мене.
- Ти така дивна.
- А також, я дуже натхенна, щоб заморозити вираз його обличчя в бурштин і зробити собі намисто з нього, коли він дізнається, що про нього кажуть. Солодка помста.
Входить Семьюел зі свитою з двох дівчат, не можу згадати їх імена, вони намагаються виглядати так само неймовірно стильно як Семьюел, але не досягають успіху в цьому. Роуз швидко підскакує, хапаючи свій ланч й запинаючись, щепоче:
- Пробач. Мені треба йти.
- Ммм, так? Впевнена?
Вона біжить до Семьюел, втрачаючи по дорозі багато маленьких морквинок. На обличчі у прибиральника, котрий стоїть в кутку, з'являється такий вираз обличчя, втім, яке лише трохи відрізняється від його звичайного: я-стану-серійним- вбивцею-так-швидко-як-тільки-випаде-нагода.
Мабуть Роуз не хоче, щоб Семьюел Макконер дізналася, що вона тусується зі мною. Це добре, бо я не подобаюся Семюел, а Роуз була її подругою ще задовго до мене. Я встаю, кидаю у смітник залишки пюре і йду на наступний урок.
Немає сенсу їсти в самотності і виглядати безглуздо без друзів.