пролог
На вулиці холодно. Верон, сидів на дереві дивлячись чи не видно ворогів як почув голос своєї дружини
- що сталося, сонечко? - спитав він стрибнувши з дерева -
- нічого, просто я хвилююся за нашу доньку - сказала Віола -
Верон притиснув Віолу до себе, відчуваючи, як вона тремтить від хвилювання. Її оптика, завжди пильні та уважні, тепер була затуманена тривогою.
— Наша донька сильна, вона впорається, — сказав він, намагаючись звучати переконливо. — Я навчив її всьому, що знав, і вона має твій розум.
— Це не тільки про її здібності, — Віола відступила на крок, її голос зазвучав твердіше. — Вона серед тих, кого Магнус схилив до своїх ідей. Ти знаєш, як це небезпечно. Його прихильники все далі відходять від того, що заповідав Оптимус. Вони бачать силу там, де її немає, і схиляються до влади, а не до правди.
Верон уважно слухав, похмуро хмурячись.
— Не всі боти слухають його, — зазначив він. — Айлерон завжди мала власну думку.
— Але її колірна схема… — Вейлі зупинилася, зціпивши зуби. — Ти ж розумієш, як це виглядає? Червона броня — як у десептиконів. Як думаєш, скільки разів на неї дивились упереджено, як на зрадницю?
— Знаю, — тихо зізнався Верон. — Але вона виросла сильнішою саме завдяки цьому. Її колір — це символ, що ми не повинні судити за зовнішністю.
— А Магнус? Він судить… — Вейлі відвела погляд. — Він судить усіх, хто інакший. Він каже, що йде заради миру, але його дії схожі на диктатуру. І ті боти, що тепер його підтримують… Я не можу їм довіряти.
Вітер підняв сухе листя, і на мить обоє мовчали, вслухаючись у шурхіт. Верон знову оглянув горизонт, шукаючи небезпеку.
— Ми мусимо знайти Айлерон і поговорити з нею, — сказав він рішуче. — Не лише як альфи, але як союзники. Якщо Магнус завоює її довіру, він зможе використати її проти нас.
Віола кивнула.
— І проти того, у що вона вірить. Оптимус завжди був її ідеалом.
Їхні руки зчепилися, як обіцянка, що разом вони зможуть захистити свою доньку — навіть від неї самої, якщо буде потрібно.
Далі буде