3
III
Ранком, у вівторок, ми сиділи у дворі перед нашою майстернею і снідали. Кадилак був готовий. Ленц тримав у руках аркуш паперу і тріумфуюче дивився на нас. Він завідував у нас рекламою і тільки-но прочитав мені і Кестерові складене ним оголошення про продаж машини. Воно починалося словами: "Відпустка на південному узбережжі в розкішному екіпажі" і являло собою щось середнє між віршем та гімном.
Деякий час ми з Кестером помовчали. Треба було спершу отямитись після цього бурхливого потоку нестримної фантазії. Ленц вважав, що ми переможені.
- Тут тобі і поезія, і натхнення, хіба ні? - запитав він гордовито. - У нашу ділову епоху треба бути романтичним, у цьому ж і полягає трюк: протилежності приваблюють.
- Та не тоді, коли йдеться про гроші, - заперечив я.
- Автомобілі купують не для того, щоб зробити капіталовкладення, хлопче, - не погодившись зі мною, пояснив Готфрід. - Їх купують, щоб витратити гроші, а тут уже починається романтика, принаймні для ділової людини. А для більшості людей вона навіть на тому й кінчається. Як ти думаєш, Отто?
- Бачиш... - почав обережно Кестер.
- Та що тут довго балакати, - перебив я його. - Таким оголошенням рекламують курорт або якийсь косметичний крем, але не автомашину.
Ленц відкрив був рота...
- Стривай, - вів я далі, - ти ж думаєш, що нам ніяково сказати правду. От тобі моя пропозиція, Готфріде: спитаймо Юппа. Це ж бо голос народу!
Юпп був єдиним нашим службовцем. Цей хлопчина п'ятнадцяти років був у нас ніби за учня. Робив коло бензоколонки, дбав про наш сніданок, а ввечері приводив до порядку майстерню. Був він невеличкий на зріст, обсипаний ластовинням, вуха йому стирчали і були такі палаті, яких я ніколи і ніде не бачив. Кестер казав, що якби Юпп упав з літака, йому б нічогісінько не сталося:
завдяки своїм вухам він ковзнув би крізь повітря і спокійненько приземлився.
Покликали Юппа. Ленц прочитав йому оголошення,
- Зацікавила б тебе така автомашина, Юппе? - запитав Кестер.
- Автомашина? - відповів, ніби не розуміючи, Юпп. Я зареготався.
- Ну, та певно ж, що автомашина. Ти, може, подумав, що коник-стрибунець, - пробурчав Готфрід.
- А чи має вона швидкохідну передачу, керований з кабіни розподільчий кулачковий вал та гідравлічні гальма? - щиро поцікавився Юпп.
- Дурнику, та це ж наш кадилак! - гримнув Ленц.
- Не може бути, - сказав Юпп, оскалившись так, що рот йому розтягся аж до вух!
- От маєш, Готфріде, - сказав Кестер. - Оце тобі сучасна романтика.
- Забирайся геть до своєї колонки, Юппе, клятий сину двадцятого століття!
Невдоволений Ленц поплентався до нашої халабуди, щоб, зберігаючи поетичний стиль оголошення, надати йому певного технічного змісту.
Через кілька хвилин у хвіртці раптом з'явився обер-інспектор Барзіг. Ми зустріли його надзвичайно шанобливо. Він працював інженером та експертом страхової автомобільної компанії "Фенікс". Через нього можна було дістати замовлення на ремонт машин. Стосунки з ним у нас були блискучі. Як інженер він був справжній сатана, нікому не давав спуску, але як знавець метеликів - м'який, як масло... У нього була велика колекція, а ми якось подарували йому товстого нічного метелика, що залетів до нас у майстерню. Барзіг аж зблід, коли ми урочисто передали йому того велетня. Це була так звана "мертва голова" - вельми рідкісна штука, якої саме бракувало йому в колекції. Він нам цього ніколи не забував і з того часу забезпечував нам ремонтні роботи, де тільки було можна. За це ми ловили йому кожну комашинку, що тільки траплялася під руки.
- Чарочку вермуту, пане Барзіг? - запитав Ленц, що вже знову був у доброму гуморі.
- До вечора не п'ю - це вже в мене принцип! - відповів Барзіг.
- Принципи треба ламати, інакше кому вони на радість! - сказав Готфрід і налив вина. - Вип'ємо за майбутнє "Бирючника", "Павлиного ока" і "Перлової скойки".
Якусь мить Барзіг вагався.
- Якщо ви до мене так підходите, не можу відмовитись, - сказав він і взявся за чарку. - Але тоді давайте цокнемось і за "Волове око"! - Він зніяковіло посміхнувся, ніби сказав щось двозначне про жінку. - Я, бачте, відкрив новий тип... З щетинистими вусиками.
- Овва! Честь і слава! - сказав Ленц. - Тоді ви, значить, один з піонерів у цій галузі, і ваше ім'я ввійде в історію природничих наук!
Ми випили ще по чарці за щетинисті вусики. Барзіг витер вуса.
- А я до вас із доброю звісткою. Можете забирати форда. Дирекція погодилась, щоб ремонт робили ви.
- Чудово! - сказав Кестер. - Нам це зараз дуже зручно. А як там справа з нашим кошторисом?
- Теж схвалено.
- Без відрахувань? Барзіг примружив око.
- Саме від цього хазяї відмовитися і не хотіли. Але кінець кінцем...
- Повну чарку за страхову компанію "Фенікс"! - сказав Ленц і знову налив. Барзіг устав і попрощався.
- Подумайте тільки, - сказав він виходячи, - жінка, що сиділа в форді, все ж таки померла кілька днів тому. А мала ж тільки порізи. Мабуть, втратила забагато крові.
- Скільки ж їй було років? - запитав Кестер.
- Тридцять чотири, - відповів Барзіг. - Була вагітна на четвертому місяці. Застрахована на двадцять тисяч марок.
Ми зараз же поїхали забрати машину. Вона стояла у власника булочної. Чолов'яга був напідпитку і вночі з розгону врізався в стіну. Пораненою виявилася тільки його дружина, сам він не дістав і подряпини.
Його самого ми добачили в гаражі, коли вже взяли машину на буксир. Деякий час він стояв і мовчки розглядав нас; спина в нього була кругла, шия коротка, голова трохи похилена наперед. Обличчя мав нездорового кольору, як у всіх булочників. У напівтемряві він скидався на товстого кволого шашеля. Потерпілий підійшов до нас.
- Коли буде готова машина? - спитав він.
- Тижнів за три, - пообіцяв Кестер. Булочник показав на верх машини.
- І це теж?
- А це чого? - запитав Отто. - Адже він зовсім не пошкоджений. Булочник нетерпляче ворухнувся.
- Звичайно. Але ж при ремонті можна викроїти і на новий верх. Адже замовлення для вас досить значне. Гадаю, ми розуміємо один одного.
- Ні, - сказав Кестер.
Він дуже добре зрозумів його. Булочник хотів мати задарма новий верх; верх у страховку не входив, отож він хотів дістати його з нагоди ремонту. Ми трохи посперечалися з цього приводу. Булочник загрожував анулювати замовлення і зажадати нового кошторису від більш покладливої майстерні. Кінець кінцем Кестер поступився. Він би не зробив цього, якби нам не була так потрібна робота.
- Ну от, давно б так, - сказав булочник, криво посміхаючись. - Цими днями я зайду, щоб підібрати матеріал. Думаю взяти беж. Світлі тони.
Ми поїхали. На вулиці Ленц показав на сидіння форда. На них були великі чорні плями.
- Кров його померлої дружини. А новий верх собі видурив. Беж, світлі тони. Що й казати. Можна сподіватись, що він ще й страховку вимагатиме на дві особи. Адже дружина була вагітна.
Кестер знизав плечима.
- Він, мабуть, гадає, що одне з другим немає нічого спільного.
- Може й так, - сказав Ленц. - Але ж безперечно є люди, яким отаке-от - просто розрада в нещасті. А нам через це п'ятдесят марок як корова язиком злизала...
Надвечір я, вигадавши якийсь привід, пішов додому. На п'ять годин я домовився про побачення з Патріцією Гольман, але в майстерні нічого про це не сказав. Не тому, що хотів це приховати, ні, але раптом ця зустріч видалася мені неймовірною.
Місцем зустрічі вона призначила якесь кафе. Я там ніколи не був, але знав, що це маленький, елегантний куточок. Отож пішов собі туди, не сподіваючись нічого прикрого. Але, ввійшовши, відсахнувся з переляку. В залі стояв гамір жіночих голосів. Я потрапив до типової дамської кондитерської.
Мені ледве пощастило захопити столик, що тільки-но звільнився. Зніяковіло озираючись, я помітив, що в кафе, крім мене, тільки двоє чоловіків, та й ті мені одразу ж не сподобалися.
- Вам кави, чаю чи шоколаду? - запитав кельнер, змітаючи серветкою тістечкові кришки прямо мені на костюм.
- Подвійну порцію коньяку, - відповів я. Той приніс. Але тут-таки привів ціле товариство, що
шукало собі місця; на чолі його була дебела літня жінка
в капелюшку з страусовим пір'ям.
- Ось чотири місця, прошу! - сказав офіціант, показуючи на мій стіл.
- Стоп, - відказав я, - стіл зайнятий. Я чекаю ще когось...
- Не можна, пане! - сказав кельнер. - У цю пору не можна бронювати місця.
Я глянув на нього. Потім - на дебелу жінку, що щільно підійшла до столу і вхопилася за спинку крісла. Я подивився їй в обличчя і припинив опір. Цю особу й гарматами не відженеш від стола, який вона вирішила захопити.
- Може б, ви принесли мені принаймні ще порцію коньяку? - гримнув я па кельнера.
- Але ж, прошу пана... Знову подвійну?
- Так.
- Будь ласка. - Він уклонився. - Цей стіл - на шість персон, пане, - сказав він, ніби перепрошуючи.
- Та годі вже. Давайте-но коньяк!
Дебела жінка належала, мабуть, до товариства тверезості - вона так вирячила очі на моє вино, ніби це була стухла риба. Щоб її подратувати, я замовив ще одну порцію, а тоді й собі витріщив очі на даму. Вся ця пригода видалася мені раптом смішною. Що мені тут треба? І чого мені треба від дівчини? Я ж навіть не знав, чи впізнаю її серед цього гармидеру. Спересердя я одним махом випив свій коньяк.
- Салют! - сказав хтось у мене за спиною. Я здригнувся. Це була вона!
- Еге, та ви починаєте вчасно! - сказала вона сміючись.
Я поставив чарку, яку все ще тримав у руці, на стіл. І раптом зніяковів. Дівчина мала зовсім інший вигляд, ніж її образ у моїй пам'яті. Поміж багатьма добре відгодованими жінками, що їли тут тістечка, вона була юною, стрункою амазонкою, холодною, променистою, впевненою і неприступною. "Нічого у нас із нею не вийде", подумав я собі й сказав:
- Звідки це ви так непомітно з'явилися? Адже я ввесь час стежив за дверима.
Вона показала кудись праворуч.
- Там є ще один хід. Але ж я запізнилася. Ви давно вже чекаєте?
- Та ні, щонайбільше дві-три хвилини. Я й сам тільки-но прийшов.
Товариство коло нашого столу принишкло. Я відчував у себе на потилиці критичні погляди чотирьох солідних матрон.
- Посидимо тут? - запитав я.
Дівчина ковзнула швидким поглядом по столу. На устах її майнула посмішка, коли вона, звертаючись до мене, сказала:
- Боюсь, що всі кафе скрізь однакові... Я похитав головою.
- Коли в них мало людей, вони ліпші. А тут така бісова тіснота, що тебе й за людину не вважають. Краще вже піти до якогось бару.
- До бару? Хіба є такі бари, що відкриті вдень?
- Я тут знаю один, - сказав я. - Там принаймні тиша і спокій. Якщо ви не від того...
- Часом і не від того...
Я звів очі на неї. В цю мить не міг збагнути, що саме вона хотіла сказати. Я нічого не мав проти іронії, коли вона не була спрямована проти мене, але сумління в мене було нечисте.
- Ну то ходімо! - сказала вона. Я кивнув пальцем кельнеру.
- Три подвійних порції коньяку, - прокричав він голосом пугача, ніби передавав рахунок замогильному клієнтові. - Три марки тридцять!
Дівчина обернулася.
- Три порції коньяку за три хвилини? Темпи у вас - що й казати!
- Тут дві порції вчорашні...
- От брехун, - просичала мені навздогін дебела жінка від столу. Вона ж бо довго сиділа мовчки... Я обернувся і вклонився.
- Щасливого різдва вам, пані! - і швидко пішов геть.
- Ви посварились? - запитала мене дівчина на вулиці.
- Та ні... Але я несприятливо впливаю на добропорядних домогосподарок.
- Я теж, - відповіла вона.
Я подивився на неї. Вона видалася мені істотою з іншого світу. Я аж ніяк не міг собі уявити, що вона являє собою і як живе.
У барі я почував себе як удома. Коли ми входили, бармен Фред стояв саме за стойкою і протирав великі стопки до коньяку. Він привітався зі мною так, ніби бачив мене вперше і ніби це не він мусив два тижні тому ввести мене додому. Це був добре вишколений і досвідчений чолов'яга.
В залі було порожньо. Тільки коло одного столика всидів, як мало не завжди, Валентин Гаузер. Я знав його із часів війни - ми були в одній роті. Одного разу він під артобстрілом приніс мені на передову листа, думаючи, що то від матері. Він знав, що я чекаю на цей лист, бо матері саме зробили операцію. Але він помилився - це була реклама на підшлемники з кропивної тканини. Верстаючись назад, він був поранений у ногу.
Невдовзі після війни Валентин дістав спадщину. Відтоді почав її пропивати. Він твердив, що треба святкувати таке щастя, як повернення живим з фронту. Після війни минуло вже чимало років, але це було йому байдуже - він казав, що ще недосить вшанував своє щастя. Це був один з тих, кому війна гостро врізалася в пам'ять. Лій всі інші багато дечого забули, а він пригадував кожний день і кожну годину.
Я зрозумів, що він випив уже чимало, бо сидів у куточку обважнілий і байдужий до всього. Я підняв руку.
- Салют, Валентине?
Він глянув на мене й кивнув:
- Салют, Роббі!
Ми з дівчиною сіли у куточку. Підійшов бармен.
- Чого б ви хотіли випити? - спитав я у дівчини.
- Хіба, може, мартіні, - відповіла вона. - Сухого мартіні.
- На це Фред мастак! Фред нерішуче всміхнувся.
- А мені - як завжди! - сказав я. У барі було свіжо і напівтемно. Пахло розлитим джином та коньяком. Запах був пряний - ніби від яловцю і хліба. Зі стелі звисала вирізьблена з дерева модель парусного судна. Стіна за стойкою була оббита міддю. Люстра кидали на неї тьмяне світло, і воно грало червоними бліками, наче віддзеркалювався підземний вогонь. З усіх невеличких кованих бра горіли тільки два - одне коло Валентина, друге - біля нас. На них були жовті пергаментні абажури, зроблені з старих географічних карт, через що вони мали вигляд вузеньких освітлених шматочків світу.
Мені було трохи ніяково, я не знав, з чого почати розмову. Дівчини ж я зовсім не знав, а чим довше я на неї дивився, тим незнайомішою вона мені видавалася. Давно вже я ні з ким не сидів отак удвох, розучився... Мені більше було зазвичай у чоловічому товаристві. Там, у кафе, для мене було надто галасливо, а тут раптом- надто тихо. Через цю тишу кожне слово набирало такої ваги, що невимушена розмова ніяк не клеїлась. Мені мало не забажалося назад у кафе.
Фред приніс бокали. Ми випили. Ром був свіжий і міцний. Він мав присмак сонця. Цей напій заслуговував всілякої уваги. Я спорожнив келих і тут-таки віддав його Фредові.
- Подобається вам тут? - спитав я. Дівчина кивнула головою.
- Краще, як там у кондитерській?
- Ненавиджу кондитерські, - відповіла вона.
- Тоді чого ж ми саме там зустрілися? - спитав я здивовано.
- Не знаю... - Вона зняла берет. - Мені не спало на думку щось інше...
- Тим краще, що вам тепер ось тут до вподоби. Ми тут буваємо часто. Ввечері ми в цій халабуді наче в себе вдома.
Вона розсміялася.
- Хіба ж це не трагічно?
- Ні, - відповів я. - Цілком по-сучасному.
Фред приніс мені другу чарку. До неї - зелену гаванську сигару.
- Від пана Гаузера.
Валентин з свого кутка помахав рукою і підняв келих,
- 31 липня 17 року, Роббі! - сказав він глухим голосом.
Я кивнув йому і теж підняв чарку.
Він завше мусив пити до когось, я бачив уже, як він часом увечері десь у сільській пивничці пив до місяця або до бузкового куща. При цьому він згадував якийсь певний день з окопного життя, коли саме було дуже тяжко, і був вдячний за те, що ще живе й сидить ось тут.
- Це мій друг, - сказав я дівчині. - Товариш з часів війни. Це єдина з відомих мені людина, яка з великого лиха зуміла зробити своє маленьке щастя. Він не знає, що йому робити з життям, отож і щасливий просто з того, що ще живе.
Вона замислено подивилась на мене. Смуга світла впала навскоси на її чоло і уста.
- Це я можу зрозуміти, - сказала вона. Я підняв очі.
- Не може цього бути. Для цього ви надто молода. Вона посміхнулася. Легенькою посмішкою, що майнула тільки в очах. Обличчя при цьому майже не змінилося, воно тільки стало яснішим, ніби освітлене зсередини.
- Надто молода, - сказала вона, - це вже так говориться. А я вважаю, що надто молодим ніколи не буваєш. Хіба що надто старим.
Я помовчав хвилинку.
- Проти цього можна б заперечувати, - відповів я і зробив знак Фредові, щоб він приніс мені щось винити. Дівчина трималася так впевнено й невимушене, а я відчував себе поруч з нею, мов необтесана колода. Я б залюбки повів легеньку грайливу розмову, отаку доречну розмову, яка звичаєм тоді спадає тобі на думку, коли лишишся на самоті. Ленц умів так, а в мене це завжди виходило якось важко й незграбно. Готфрід слушно твердив про мене, що як співрозмовник я стою десь на рівні секретаря поштового відомства.
На щастя, Фред був хлопець розумний. Замість носити вино маленькими наперстками, він поставив мені одразу добрячу склянку. Отож йому не треба було бігати туди й сюди, і тому не так було помітно, скільки я п'ю. А пити треба було, бо інакше як же позбутися цього задушливо важкого настрою.
- Чи не взяти вам ще мартіні? - запитав я у дівчини.
- А що це ви там п'єте?
- Це - ром...
Вона подивилась на склянку.
- Ви ж це й тоді пили...
- Так, - відповів я, - здебільшого я його й п'ю.
Вона похитала головою.
- Не можу собі уявити, щоб воно було смачне...
- Чи воно смачне, я й сам не знаю. Вона глянула на мене.
- Нащо ж ви його тоді п'єте?
- Ром... - почав я, зрадівши, що знайшов тему, на яку я можу говорити. - Ром не дуже-то розбирають, чи
він добрий, чи ні. Це не просто собі напій, це скоріше друг. Друг, з яким легше жити на світі. Він змінює світ. А для цього ж і п'ють... - Я відсунув склянку. - Але ж чи не замовити мені для вас ще мартіні?
- Краще вже рому, - сказала вона. - Треба ж і мені його покуштувати...
- Гаразд, - відповів я, - але не цього. Цей на почин надто міцний. Принеси-но "Баккарді-коктейль"! - гукнув я Фредові.
Фред приніс чарки. Він поставив ще й мисочку з соленим мигдалем та підсмаженими кофейними зернами.
- А мою пляшку тут і постав коло мене, - сказав я.
Поступово все прибирало певної форми і звучання. Нерішучість зникла, слова з'явилися самі собою, а я не дуже-то й зважав на те, що говорив. Я пив собі й пив, відчуваючи, як насувається на мене, охоплює мене велика, м'яка хвиля, як беззмістовні сутінки сповнюються образами, як понад байдужими, сірими проявами існування таємниче виринає мовчазний натовп мрій. Стіни бару розсувалися, і раптом це вже був не бар, а якийсь куточок світу, затишний притулок, напівтемний бліндаж, навколо якого точилася одвічна бійка хаосу, в якому ми сиділи заховані, загадково навіяні один одному присмерком часу. Дівчина сиділа, знітившись, на своєму стільці, чужа, таємнича, наче кинута сюди з потойбічного життя. Я чув свої слова, але мені видавалося, ніби це вже не я, ніби це говорить хтось інший, хтось, ким я хотів би бути. Слова були не ті, що треба, вони зсувалися, просякаючи в інші, барвистіші сфери, аніж сфера дрібних подій мого власного життя; я знав, що це вже не правда, що це вже фантазія, брехня, але мені було байдуже - правда була безрадісна й сіра, і тільки відблиск і відчування мрій було життям.
У мідяній купелі бару жевріло світло. Час від часу Валентин підіймав свій келих і мурмотів собі якусь дату. За вікнами глухо текла вулиця, сповнена крику хижих птиць - автомашин, її зойки вдиралися до бару, коли хтось розчиняв двері. Це були зойки лайливої, заздрісної, старої жінки.
Було вже темно, коли я одвів Патріцію Гольман додому. Повертався я повільно, раптом відчув себе самотнім і спустошеним, йшов дрібний дощ. Я спинився перед вітриною. Тепер помітив, що випив забагато. Я це ясно відчував, хоч і твердо стояв на ногах.
Раптом мені стало жарко. Я розстебнув пальто і зсунув назад капелюх. Чорти б його взяли - як це воно мене знову так зненацька вхопило? Чого тільки я там їй не наплів? Я не наважувався й подумати про це докладніше. Та де там - я вже й не пам'ятав, що саме говорив, от що найгірше. Тут, на самоті, на холодній вулиці, де гуркотіли автобуси, все здавалось зовсім не таким, як у напівтемному барі. Я кляв себе самого. Гарне враження справив я на дівчину - що й казати! Вона ж усе помітила. Адже вона сама майже нічого не пила. Прощаючись, дівчина якось так дивно на мене подивилася...
Боже ж мій!.. Обернувшись, я зіткнувся з низеньким опасистим чоловіком.
- Ну! - розлютовано сказав я.
- Вам повилазило, чи що, ви, солом'яне опудало! - загавкав на мене товстун. Я витріщив на нього очі.
- Людей не бачили, чи що? - захлинався він далі. Саме така зусіріч була мені потрібна.
- Людей безперечно бачив, - сказав я, - але щоб пивні бочки прогулювалися, такого ще не бачив.
Товстун не схаменувся й на секунду. Він спинився, набираючись гніву.
- Знаєте що? - запінився він. - Ідіть до зоопарку! Замріяним кенгуру немає чого робити на вулиці!
Мені стало ясно, що лаятися він уміє добре. Треба було, незважаючи на пригнічений настрій, відстояти свою честь.
- Мандруй далі, недоношений псих, - сказав я і, піднявши урочисто руку, благословив його. Він не звернув уваги на цей виклик.
- Впорскуй собі бетон у голову, зморшкуватий гібрид собаки з мавпою! - прогавкав він.
На це я вилаяв його плоскостопим виродком. Він мене - какаду в клітці, я його - безробітним обмивачем трупів. На це він, уже дещо з пошаною, обізвав мене коров'ячою головою, хворою на рак, а я його тоді, щоб нарешті покласти цьому край, - ходячим кладовищем біфштексів. І раптом його обличчя проясніло, - Кладовище біфштексів - це здорово! - сказав він. - Не знав цього досі. Заведу до свого репертуару! Отож... - Він трохи підняв капелюх, і ми розійшлися, сповнені пошани один до одного.
Лайка мене відсвіжила. Але пересердя не минало. Навпаки: чим більш я тверезішав, тим сильнішим воно ставало. Я видавався сам собі мокрою хустиною, з якої тільки-но видушили воду. Але поступово почав сердитись уже не тільки на себе, але й на геть усе, навіть на дівчину. Адже вона спричинилася до того, що я напився. Я підняв комір пальта. Хай думає про мене, що хоче, мені це тепер байдуже, хай одразу знає, з ким має діло. Та нехай все це йде під три чорти - про мене, що сталося, те й сталося. Вдіяти вже нічого не можна було. Та, може, воно так навіть і краще...
Я вернувсяназад до бару і тепер уже напився як слід..&s_V