Змія
Нема легенди, кращої за цю,
ЇЇ співали в давнину усю.
Бо на Дніпрі кружляла світ зоря
Грайлива постать, водяна змія.
На річці тихо, тихо йде вода,
Між вод летить, пливе вона – змія,
Їй сом є брат, близька її рідня,
Їй кожна риба то її сім'я.
Між вод царить блакитна голуба,
Як вже казалось – водяна змія.
Води простори вусом досяга,
Скарби свої вона охороня.
Юнак зелений золота хотів.
Заплив у воду, рибок напудив,
І, задихаючись, він бачить скарб,
Проте забрати не забрав, бо хвіст не дав.
Сім'я хлопчини день його шука,
І ніч, і вечір, ранок – вже світа.
На берег тіло горе-юнака
Виносить хвиля пінна, молода.
Сім'я гнівливо в воду загляда,
Сім'я воді війну вже обіця.
Сім'я по вила, воду б'є, дурне!
Хіба ж воді все рівно не буде?
Село тріщить, всі знають, то змія!
Змію гнівити то собі шкода!
Сім'я сліпа, як сліп був той юнак.
Всі знають буде далі що однак.
Змія блакитна вирнула з води.
І погляд тьмяний підійма на них.
Глава сім'ї на неї спогляда:
"Навіщо сина вбила ти мені, змія?"
"Твій син? Грабіжник! Ось хто він, бо знай.."
Втромляє вила, вже змії є край.
Змія реве, реве Дніпро, село,
Тікають люди, землі йдуть на дно.
Такий кінець, такий кінець змії.
Віка минають, йдуть години, дні.
Дніпро реве, так само як тоді,
Змія ріку не підкоря, о ні.
Бушують хвилі, води ще киплять,
Соми сумують, риби тихо сплять.
Сумують люди, хоч ще є такі,
На дні що бачать чарівні хвости.
Невже вона жива?)