Вірш 47 (Ми люди Землі)
І не забути мені тії хвилі,
Такі ж були вони серденьку милі.
А я рахую, знов рахую милі,
Зникає з голови моя земля.
Не треба слів, я більше не "як вдома",
Бо за кордоном плачу я від втоми.
Я хочу вгору, там, де сяють гори,
Проте ландшафт незмінний - це міста.
О як летить, о як бушує вітер!
І сльози він у полі мені витер!
Я мрію знову, мрію знову жити!
Помріяв – встав. Цей цикл без кінця.
Навіщо в світі чоловік – людина?
І ділять нас на фракції невпинно?
Я не мігрант, я житель цього світу!
Земля наш дім, вона у нас одна.
Терпіти досить! Досить говорити!
Як не такий я – можете убити!
Вам нація людину затемнила!
Наш світ гниє, а ви ж бо серцевина!
Навіщо вам потрібні емігранти?
Планету бережіть, ось правда вся!
Ви робите кордоном фальш-гаранти!
Не з тими боретесь, вас з'їсть сама
Земля!