Стих 19. Вірш 19
А ти не вмієш помирати.
Не любиш просто програвати,
Не любиш бути слабаком,
Тому живеш. Життя – не сон.
Чому мене ти не покинув?
Невже ти очі десь закинув,
Що навіть вад моїх не зриш,
Та тільки поряд десь сидиш?
Невже тобі немає діла
До того, що собі зробила
Сама ж бо я, я не людина!
Хай мати мала б краще сина!
А зараз ти мене голубиш,
Я вже не знаю чи ти любиш!
Пусти, тікай, не можеш ти,
То краще дай мені піти...
Невже не ясно, я страждаю,
Мені набридло, я вмираю...
А ти пуститись не даєш,
Лиш моє серце нагло рвеш.
Та так в твоїх руках спокійно,
Не чуюсь далі безнадійно...
Голуб, благаю, не пускай,
І не вмирай, і не вмирай!
Я гірко плачу вже без тями,
І мучусь темними ночами,
Без твоїх рук нема надії,
Врятуй мене, о мій месіє!
Зустрітись знов, мене ти ждеш,
І зруйнувався страх ущент.
Благаю, тільки не вмирай,
Бо ти мій рай! Ти чуєш? Рай!