Полуничне молоко і фільми жахів
- Мабуть, мені вже варто йти, - тихо сказав Сухо, піднімаючись із краю ліжка. - Тобі треба відпочити.
Його голос звучав спокійно, але чомусь від цих слів у Мінхо всередині стало дивно порожньо.
Кімната одразу здалася тихішою.
Нічне місто за вікном мерехтіло вогнями, а на столі все ще стояло відкрите полуничне молоко.
Мінхо мовчки спостерігав, як Сухо бере свою куртку й уже збирається йти.
Це нормально.
Вони знайомі лише третій день.
Було б дивно просити його залишитися.
Дуже дивно.
Але перш ніж Сухо встиг зробити крок до дверей, Мінхо несвідомо схватив його за руку.
Теплу.
Сухо завмер.
Кілька секунд вони просто мовчали.
Мінхо й сам не зрозумів, чому зробив це.
Його пальці все ще стискали чужу долоню, ніби відпускати її було чомусь страшно.
- Мінхо? - тихо покликав Сухо.
- Я...
Він опустив погляд, відчуваючи, як починають горіти щоки.
- Можеш... ще трохи побути? - ледь чутно пробурмотів він. - Якщо не зайнятий.
На секунду запала тиша.
А потім Сухо тихо усміхнувся.
Не так, як усміхаються з ввічливості.
Тепліше.
Наче йому самому хотілося залишитися.
- Тоді залишусь.
Серце Мінхо чомусь забилося швидше.
Він швидко відпустив його руку й відвернувся до телевізора, роблячи вигляд,
ніби нічого особливого не сталося.
- У мене є фільми, - пробурмотів він. - Хочеш щось подивитися?
- Це запрошення на побачення?
- Що?!
Сухо тихо засміявся, дивлячись на те, як Мінхо мало не вдавився повітрям.
- Жартую.
- Ти жахливий.
- Але ти все одно попросив мене залишитися.
Мінхо не знайшлося, що відповісти.
Тому просто взяв пульт, і ввімкнув перший-ліпший фільм.
І, звісно ж, це виявився жахастик.
- Серйозно? - Сухо підняв брову. - Ти дивишся таке перед сном?
- А що? Страшно?
- Мені? Ні.
- Мені теж.
Вони переглянулися.
А потім одночасно відвели погляд.
Брехуни.
Через декілька хвилин Мінхо вже сидів, натягнувши плед майже до підборіддя, поки на екрані хтось біг темним коридором.
- Це взагалі нелогічно, - сказав він.
- Чому вони завжди йдуть перевіряти дивні звуки?
- Бо інакше фільм закінчився б за пʼять хвилин.
- Справедливо.
На екрані різко зʼявилося щось моторошне.
Вони обоє здригнулися одночасно.
Настала тиша.
Сухо повільно повернув голову до Мінхо.
- Ми цього не бачили.
- Абсолютно.
І вони обидва почали сміятися.
Тихо.
Так, ніби не хотіли порушувати атмосферу цієї ночі.
Мінхо давно так не сміявся поруч із кимось.
Без напруги.
Без потреби думати, що сказати далі.
Поруч із Сухо все чомусь було... легко.
І це лякало найбільше.
Бо люди не стають настільки важливими за три дні.
Це ненормально.
Поки Мінхо задумався, Сухо потягнувся до столу й узяв полуничне молоко.
- Я все ще вважаю що це було хорошою ідеєю.
- Купити полуничне молоко?
- Саме так.
- Ти дивний.
- Але ти всеодно його пʼєш.
Мінхо усміхнувся, зробивши ще ковток.
- Можливо, тільки тому що ти так драматично його приніс.
- Це називається турбота.
- Це називається бажання поводитися як головний герой дорами.
Сухо засміявся.
Тихо й так щиро, що Мінхо знову впіймав себе на думці, що йому подобається цей звук.
На екрані телевізора хтось повільно відкрив двері до темної кімнати.
- Не заходь туди, - одразу сказав Мінхо.
- Він зараз помре.
- Сто відсотків.
Раптовий гучний звук змусив їх одночасно здригнутися.
Запала коротка тиша.
А потім Сухо невинно сказав:
- Я просто замерз.
- Ага. І тому мало не підскочив.
- Сам ти підскочив.
Мінхо не стримав сміх.
Сухо теж.
І чомусь у цей момент усе стало таким легким.
Наче вони сиділи так разом уже дуже давно.
Дощ тихо стукав у вікна, світло телевізора мʼяко освітлювало кімнату, а поруч із Сухо було тепло й спокійно.
Настільки, що Мінхо навіть не помітив, як повільно нахилився ближче.
Лише через кілька секунд зрозумів, що його голова вже лежить на плечі Сухо.
Він трохи завмер.
Але Сухо лише ледь помітно посміхнувся й зробив звук телевізора тихішим.
- Зручно? - тихо спитав він.
- Мм.
Сонно й майже не розбірливо.
Сухо тихо засміявся.
І цей звук чомусь був комфортнішим за будь-який плед чи тепле світло в кімнаті.
- Тоді спи, Мінхо.
Минуло ще кілька хвилин, перш ніж Сухо наважився поворухнутися.
Мінхо все ще спав на його плечі, тихо й спокійно дихаючи уві сні. Його волосся трохи впало на очі, а на губах залишилася ледь помітна сонна усмішка.
Сухо дивився на нього, трохи довше ніж треба.
Бо це було... занадто мило.
І занадто небезпечно для його серця.
Він обережно потягнувся до пледа й поправив його на плечах Мінхо, намагаючись не розбудити.
Той лише ледь помітно нахилився ближче уві сні.
Сухо тихо засміявся.
- Це трохи несправедливо - бути таким милим навіть уві сні, - ледь чутно сказав він.
Телевізор усе ще тихо світився десь на фоні,
а дощ за вікном так і не закінчився.
Кімната здавалася дивно затишною.
Настільки, що Сухо зовсім не хотів іти.
Він дуже обережно підвівся, підтримуючи голову Мінхо рукою, щоб той не прокинувся.
Він узяв зі столу маленький стікер і ручку.
Кілька секунд просто дивився на порожній папірець.
А потім швидко написав:
«Сподіваюся, наступного разу ми виберемо менш страшний фільм.
І купимо ще полуничного молока.»
Сухо ще раз подивився на Мінхо, залишив записку біля майже порожньої пляшки й тихо вимкнув телевізор.
Після цього безшумно вийшов із квартири.
вони мені такі комфортні, що я сама усміхалась поки писала це 🌸