Я тебе расскажу...

А зараз, охолонуть хочу я...
Але навіщо, я ж не чай - жива людина,
Де у душі засіяні поля,
Там мальви розквітають замість сіна.

І коли крикнеш голосно ти «прощавай»,
Я розвернусь і щухну в гай зелений.
Не озирнуся, навіть, на твоє «стривай»,
Одразу ластівкою я здіймусь у небо.

І буду я літати досхочу,
Аж поки не змордую свої крила.
Адже своє життя, лиш раз у світі проживу,
Тож я сама здійму свої вітрила!