Моя людина
Того осіннього ранку я залишився один серед майже пустої вулиці. Моя людина поставила мене на землю і швидко направилась до свого автомобіля. Я подумав, що це гра, де мені потрібно якнайшвидше догнати його ногу та вчепитися зубами за штани. Ми кожного дня так грались: я доганяв високі людські ноги, ховав під диван різні речі, які потім по декілька годин шукали господарі, підпушував землю в квітнику, бігав за свої м'ячиком. Хоч мене після цих ігор закривали в коморі серед старих не потрібних речей, але мені й там подобалось гратись зі старими подушками та палицями.
Я спробував догнати людину і майже вже вчепився в її калошву, але двері авто зачинились і машина зрушила з місця. Бігати за машиною мені теж було до вподоби, але я ніколи не міг її догнати. Цього разу також не вийшло.
Я залишився один серед похмурої холодної вулиці. Мабуть, він просто поїхав забрати мого м'ячика, щоб нам було цікавіше бавитись. Ще щоб тут були мої брати й сестра, то було б ще цікавіше. Я вже не бачив їх декілька днів. Найстаршого мого братика забрала тітонька, яка декілька разів заходила до нас погратись, але останнього разу забрала Чорнохвостика і більше не приходила. Через декілька днів поїхала на прогулянку сестра. Тепер моя черга гратися.
Я приліг під кущем біля того місця де мене залишили. Я знав - по мене обов'язково повернуться. Ми обов'язково пограємось м'ячем, потім господар буде кидати палицю, а я буду її наздоганяти.
Минуло дві ночі й два дні, але чорного авто яким мене привезли на прогулянку я більше не побачив. Сотні людей проходили повз, але я ніде не помічав своєї людини. Я ночував під деревом в купі листя, а коли сходило сонце я біг до того ж місця де мене забули. Потім я здогадався, що мій господар просто забув де мене залишив і я вирішив, що краще побігати йому на зустріч, аби він швидше мене знайшов. Я біг так довго, що мої лапки почали боліти, але мені не можна було зупинятися, тому що мене чекають вдома. Мама вже хвилюється, брати граються на моїх подушках і чекають коли я вже повернуся.
Я біг не зупиняючись, але ніхто мене не шукав. Я засмутився, тому що, мабуть, побіг не в тому напрямку. Повертатися під дерево, де я ночував було пізно, тому я вирішив спочатку повечеряти, а потім переночувати в затишному місці. Біля одного смітника я знайшов смачні недоїдки, але я не наївся, тому вирів пошукати на іншій вулиці. Біля величезних сміттєвих баків я помітив чоловіка. Він був одягнений в брудний одяг, порвані черевики і тримав у рукав величезні сумки. Понюхавши один з його пакетів я впіймав запах молока. Я щосили гавкнув, щоб чоловік мене помітив, але той не звернув на мене уваги. Тому я вирішив, що якщо він сам не дає мені молоко, то я його відберу. Я почав щосили гарчати, кусати, шкрябати по пакеті, тягнути його зубами. Я так захопився, що не помітив, як людські руки піднімають мене в повітря. Щоб захиститися я гавкнув, потім спробував вхопити цю незнайому людину за ніс, але чоловік так голосно засміявся, що я аж завмер. Таке дивне створіння ця людина, сміється коли її хочуть покусати та відібрати молоко! Він опустив мене на землю, погладив по голові, та кинув мені на землю шматок сухаря. Чоловік довго говорив щось на своїй людській мові, час від часу гладив мене по голові, поки я пив молоко і намагався погрезти засушений хліб. Потім він зібрав свої речі і пішов геть. Мені було шкода залишати його самого, він такий ж самотній як я. Мабуть, його теж хтось шукає і не може знайти. Я швидко-швидко почав наздоганяти його, але мої лапки вже так набігались за день, що я ніяк не міг наздогнати його ноги. Тому я раз за разом почав голосно гавкати, аж поки він не обернувся. Людина зупинилася, почекала поки я її наздожену і далі ми пішли разом. Ми переночували на лавці посеред осіннього парку, поснідали моїм молоком і сухарями. Хоч на вулиці було так холодно, але вперше за той час поки я шукаю дорогу додому, мені справді стало тепло всередині, наче я знайшов свій дім.
Мені було добре з цією загубленою людиною і я відчував, що їй зі мною також стало веселіше. Але я не розумів, чому вона не йде додому, всі ж люди живуть у великих теплих будинках. Можливо, він так як я не пам'ятає де його дім? Чи він залишився зі мною, щоб мені не було самому страшно? Ми довго блукали по величезному місту, я весь час сподівався побачити мою людину, але її ніде не було.
Люди проходили повз нас, деяки з зацікавленістю чи острахом споглядали, інші ж йшли далі не звертаючи уваги. Хоч вони були одягнені в красивий одяг, несли в пакетах смачну їжу, але вони не зважали на проблеми тих, хто залишався за стінами їх будинку. Я не розумів, чому ніхто не може зупинитися і допомогти цій людині знайти свій дім?
Мені подобалось проводити час з цим самотнім чоловіком, але мені потрібно було далі шукати свою людину. Я сумуватиму за ним і я буду надіятись, що, так само як він годував та обігрівав мене, хтось обов'язково подарує йому те тепло і підскаже дорогу додому.
Я залишив його біля озера, де він годував маленьких пташок, на прощання лизнувши його по руку. Я повернувся на те місце, де декілька днів тому мене загубили, але там мене ніхто не чекав.
Я знову ночував під своїм деревом, аж раптом посеред ночі якісь чужі руки схопили мене та засунули в металеву клітку. Я так перелякався, що крім жалісного писку нічого не міг зробити. Коли я побачив, що клітку зі мною несуть до чорного автомобіля, то спочатку зрадів, що, можливо, це приїхав мій господар, але то був не його запах.
Коли я відкрив очі я побачив перед собою ряди великих та маленьких кліток для собак. Раніше я не бачив нічого подібного: десятки металевих будиночків стояли рядами, а в них сиділи собаки. Вони всі були різного віку, різного кольору, але всі були засмучені.
– А ти новенький, так? – величезна продувгувата чорна морда з коричневими п'ятнами заглядала до мене в клітку.
Це був кримезний пес з величезною пащею, його вуха були підняті до верху, наче намагалися вловити подих всіх тварин, що перебували в кімнаті.
– Я... Я...
– Та що ти його лякаєш? – по інший бік від моєї клітки відізвалося невеличке продовгувате песик. – Ти, новенький, не хвилюйся! Тут всі свої. Мене звати Рижий, а він Чорний.
Які дивні назви, хоча хто його знає, в мене ніколи не було імені.
– А де ми?
– В притулку, – знову заговорив велетень, – але скоро я думаю, що ти поїдеш додому.
– Додому? – перепитав я. – Моя людина мене забере? Я її так шукав, а вона приїде сюди по мене.
Рижий і Чорний переглянулись.
– Твоя людина?
– Так. Мене згубили випадково на вулиці.
– Як це згубили? – перепитав Чорний.
– Мій господар залишив мене біля парку, а сам повернувся додому за моєю іграшкою. І більше я його не побачив. Він забув де мене залишив.
– Так він тебе спеціально залишив, – зареготав Рижий.
– Як це спеціально?
– Ми всі тут через те, що нас викинули на вулицю. І нас ніхто не шукав. Вони викинули нас для того, щоб ми їм не заважали.
– Але мене випадково...
– То чого ж ти тут?
– Перестань, – мовив Чорний, – ти що не бачиш, що це ще цеценя. Запам'ятай, малий, твоя людина ніколи не залишить тебе на вулиці, вона завжди буде тебе оберігати та піклуватися.
– Я шукав його, – мені стало так сумно від того, що насправді я не був нікому потрібний. Мене залишили і не намагалися відшукати.
– Але твоя людина тебе ще знайде.
Я швидко потоваришував з Рижим. Він розповів, що він все життя жив на вулиці, але одного дня його підібрала молода пара. Він певний час пожив у них в теплому будинку, вони трохи побавились, а коли їм набридло вигулювати свого пса кожного ранку і слухати його гавкіт посеред ночі – вони привязали його до дерева в парку і залишили його там. Більше він їх не бачив.
Що відбулося з Чорним і як він попав до притулку ніхто не знав. Єдине, що було відомо – він не звичайний пес, а породистий. Мені подобалось його слухати та спостерішати за тим, як він старанно намагається підняти своє ліве вушко, яке постійно падало і махає своїм коротеньким хвостиком, коли нам приносили їжу.
Ми час від часу про щось говорили, а потім знову замовкали, всі вслухалися в тишу, чекали коли прийдуть люди.
Чорний розповів, що майже кожного дня приходять люди і обирають собі домашнього улюбленця:
– Люди розглядають зо всіх сторін кожну клітку, тому тобі потрібно сподобатись їм.
– Сподобатись? А якщо я не сподобаюсь?
– То, можливо, тебе заберуть наступного дня.
– І ми поїдемо додому.
Кожного дня приходили різні люди. Хтось забирав з собою якесь цуценя, а хтось не зміг нікого обрати, вбо ж ніхто не сподобався.
– Зазвичай забирають малих, – сумно промовив Рижий.
– Тому що з ними цікавіше бавитись. Тому ми з тобою, Рижий, скоро підемо у ті двері, - Чорний махнув головою у бік дверей, з яких тільки заходили й виходили люди одягнуті в спеціальний одяг, зазвичай вони нас годували та чистили клітки.
– А що там? – поцікавився я.
– Ми не можемо житу тут довго, тому що на вулицях живе багато собак, які потребують допомоги. Тому, якщо пса довго ніхто не бере в родину, то люди заводять його в ту кімнату, і назад він вже не повертається.
– А куди ж вони їх відправляють? Знову на вулицю?
– Краще б на вулицю.
На наступний день прийшла родина. Діти жваво розмовляли, бігали від клітки до клітки. І одна мала людина зупинилася біля мене. Вона щось промовила, а потім підняла очі до вищої людини і вказала на мене пальцем. Я зрозумів, що ось мій шанс. Я почав гавкати, махати хвостом, крутити головою. Доросла людина відвела він мене своє дитя і того дня додому поїхало інше цуценя.
Через декілька годин пришло двоє молодих людей, вони постійно трималися за руки і задивлялися в кожну клітку. Дівчина щось постійно говорила пошепки, а хлопець обіймав її за плечі наче боявся, що вона впаде. Коли вони підійшли до мене я помітив на її щоках струмки води, наче вона стояла під дощем. В цей момент відкрилися двері з яких ніхто більше не повертався. Людина в формі відчинила клітку Чорного і почала одягати йому на голову якусь штукенцію, що стискала йому пащу. Породистий вийшов з клітки, кинув на мене й Рижого погляд і відвернувся. Відвідувачі почали щось жваво обговорювати з людиною в формі, яка вже вела Чорного до дверей, але в останній момент дівчина вихопила повідок з його рук.
В той день Чорний поїхав додому.
Люди приходили, розглядали, але я залишався. Рижий сказав, що мене не оберають тому, що я виглядаю не так симпатично як інші цуценята:
– Розумієш, люди обирають нас по тому, як ми виглядаєм. Пам'ятаєш, як за день розібрали малечу? Тому що вони були чисті і гарного кольору. А ти сірий, п'ятна по тобі якісь руді, але очі гарні, тому треба чекати.
Я був звичайним цуценям, яке нічим не відрізнялося від інших.
Кожного дня хтось їхав додому, але пустих кліток майже ніколи не було. Постійно нові мордочки, які завжди налякані і сумні. Ми майже не знайомились, адже не було сенсу. "Не потрібно прив'язуватись, тому що буде важче прощатись", - я дослухався до поради Рудого.
Нам давали їсти майже завжди в той час, коли світло за вікном стає сірим. В той вечір ми всі отримали свій корм, але не Рудий.
- Забули чи що? - завив пес. - Чи мені не вистачило?
- Та зараз принесуть.
- Звичайно принесуть, - запевнив Рудий, - я буду вить до ранку, але голодним не засну.
На гавкіт Рудого відчинилися двері з яких ніхто не повертався і людина з ошийником в руках пішла в наш бік.
- Ні-ні-ні...
Коли почали відчиняти ворота клітки, де вже два тижні жив Рудий, пес почав кидатись з сторони в сторону, а потім забившись в куток, почав жалісно вити, але рука людини безжалісно схопивши його за передню лапу почала тягнути його до себе.
- Рудий! Рудий! - я та інші собаки почали лаяти щосили, людина в формі почала щось кричати і вдарила рукою по моїй клітці.
Рудий щосили почав намагатись вчепитись зубами за людське тіло, але йому вправно одягнули на голову металевий намордник. Як Рудий не намагався вириватись, голосно гавкати та вити, але людина повела його за собою. З часом шум в кімнаті зник, всі причаїлися, наче боялись, що й до них дійде черга. Я більше ніколи не бачив Рудого, і як виявилося, я не виконав його поради - не прив'язуватись. Я запам'ятав його на все своє собаче життя.
Зранку всі сиділи мовчки, коли до кімнати зайшли люди я не намагався сподобатись. Людські ноги ходили то від однієї, то до другої клітки, їх очі роздивлялися, а руки хотіли доторкнутися до кожного.
До мене підійшла мала людина. Вона подивилася мені прямо в очі, посміхнулася, сама витягнула мене з клітки та поставила на холодну підлогу. Я був безмежно щасливий, що знову можу бігати та стримати. Я почав радісно гавкати та стрибати. Дівчинка підхопила мене на руки та сильно притулила до своїх грудей. Того дня я поїхав додому. Я знайшов вірного друга. Я знайшов свою людину.