23.02.2022
Моє життя було прекрасним - тихим та мирним.
Я навіть не могла уявити, що прокидатися о 8:43, лежати декілька хвилин гортаючи стрічку інстаграму, читати повідомлення: "Доброе утро", а потім заходити на пару онлайн та робити вигляд, що слухаєш лекцію - це мій ідеальний ранок.
Змивати туш під: "Сьогодні тема нашої лекції...", бо ж у ввечері я просто дивилася тіктоки і мені було лінь змивати макіяж, а потім мити голову у великій мисці, адже не хочеться під час пари йти в душ та й в гуртожитку не працює ліфт і спускатися з дев'ятого поверху на перший з самого ранку самогубство. Тепла вода, шампунь на корні, маска по довжині волосся, рушник, фен...
Фіолетовий світр, темні джинси, зібране волосся, тональний крем, туш, гігієнічна помада з червоним відтінком...
"Доброго ранку!" - бажаю Юрі на вахті.
Черга в банку, аптека, тролейбусна зупинку, дзвінок до мами: "Все добре! Я не голодна...", а в цей час шукаю в кишені вісім гривень, подорожчав проїзд. Університет, закритий деканат, згортаю документ та кладу в сумку, йду на роботу на 2 години раніше.
Дитячий сміх, ігровий майданчик, поламаний танк: "Іллюш, не плач, тато полагодить", мультик, Маша, гра, заняття. "До побачення!", після цього говорю в телефон: "Останнього забрали, зараз одягнусь і йду до тебе".
Його очі... Вони такі прекрасні, чисті...
Кава, міст, його жарти і моя сором'язливість. Я бачила його вперше і благала в Бога, щоб не в останнє. По дорозі додому, ледь стримуючи сльози, розповідаю подрузі, що мені вперше за довгий час хтось сподобався, мені здавалось, що він вже не напише. Але як тільки я відправила це голосове повідомлення подрузі він зателефонував, а я проїхала лише три зупинки. Я так давно не раділа простому дзвінку: "Уже соскучилась? - Не мрій!"
Тепла постіль, кава, переписка, його голос: "А представляешь, завтра объявляют войну, за два дня берут город, я воюю, а ты такая: "О Боже я его так люблю", а я: "Где же моя Юля? Я так за ней соскучился... А когда это всё закончится и я вернусь, мы поженимся!" Ніч. Сон. Можливо, він щось відчув.
24.02.2022 о 8:25 я прокинулась від дзвінка мами: " Почалась війна!".
Гуртожиток став пустим, діти не йдуть до садочку, в повітрі страх та ракети. Я вдома з батьками та чотирма котами, він з автоматом в руках.
Мені боляче за те, що я не цінила своє життя. Не цінила пари по годину двадцять, не цінила масковий режим, виявилось, що це не найстрашніше, не цінила дитячий сміх та "Юля! Гляньте!"
Моє життя не було ідеальним, але воно було мирним. Кожен день, який я прожила, був вартим того, щоб прожити його ще раз.
Час не можна повернути назад та я б цього хотіла - ні про що не шкодую, лише мрію, щоб в мене ще була можливість побачити рідних, почути голос дітей і побачити стіни університету.
Хочу бути живою під мирним небом і вірю, що все буде добре.