I came back again
Дуже давно мене тут не було... Коли розпочався Covid19, я не знала що мені писати, а потім взагалі забула за цей щоденник.
За цей час сталося дуже багато речей.
Влітку 20 року, я познайомилась з хлопцем, з яким зараз в мене стосунки. З шкільним коханням я розірвала стосунки, через те, що ми рідко бачилися, і спілкувалися не частіше. Було тяжко прийняти таке рішення...
Зараз я зустрічаюсь з хлопцем з селища, де живе моя бабуся, яку я відвідую кожне літо. Заради мене він переїхав в місто в якому я живу і навчаюсь, та вирішив не їхати в Чехію, куди він збирався до нашого знайомства.
За ці два роки, наші стосунки багато чого пережили, але ми все одно разом. Іноді замислююсь над цим, тоді стає приємно на душі, особливо згадуючи наші перші зустрічі...
З ним я нарешті зрозуміла, ким, дійсно, хочу бути в майбутньому. Ще з 2016 року, я почала ходити в кінний клуб. Займалась, я лише на канікулах. Це навіть тренуванням назвати не можна. «Катання на конях», напевно так звучатиме дотепніше. Їздила до 2018 року. Потім я перестала їздити. Причин вже не пам'ятаю. Пам'ятаю лише, як кожен день думала за коня, за яким я доглядала. Хоч, на ньому я не займалась, а лише іноді «каталась», завжди перед сном думала, як чудово проведу з ним «завтрашній день». Я приносила йому смаколики, завжди чистила і купала його, виводила на прогулянку.
Нарешті влітку 2021 року, я знову приїхала до нього. Чудово провела з ним літо і осінь. А ось зима... Але про це трохи нижче.
Коней люблю з самого дитинства, навіть до 2016 року. В мене досі є іграшка коня, яку мені подарували ще змалечку. Вона майже завжди була і є зі мною. Моїм улюбленим фільмом був «Спіріт, душа прерій», яким є й досі. З казок, я собі перемальовувала коней. Тоді, я думала, що хоч так буду ближче до них.
Та після зустрічі з конями в кінному клубі, я зрозуміла, що хочу пов'язати з ними своє життя. Але, нажаль, в Україні, не займаючись кінним спортом з 11 років, ти нічого не доб'єшся.
Тоді, я вирішила, що піду вчитись на ту спеціальність, яка принесе мені багато грошей і я з можу купити коня. Тільки було одне але, я не знала, ким мені стати. Було багато варіантів, але жоден з них мені не лежав до душі. Бо все таки, професія, це частина нашого життя, тому вона повинна приносити нам задоволення, а не думку «6:30...*зітхання* , знову на роботу...».
Але коли я дізналася, що в Чехії є університет, в якому є факультет конярства, я зрозуміла куди мені треба йти вчитись. Спочатку, батьки, були не зовсім раді, цьому рішенню, але вони змирились, і підтримали мене. Хлопець зробив це першим, бо він бачив, що в Чехії можливо цим зайнятись.
Він хотів назбирати гроші, на мовні курси з чеської, щоб я змогла поступити в університет (навчання в університеті безкоштовне, але потрібно пройти мовні курси, для здачі екзамену при вступі, коштують не дешево). Тому восени 2021 року, він зробив першу трьох місячну візу в поїхав туди на заробітки. Там, доречі, живуть його батьки і молодший брат. Другий раз, він збирався їхати в кінці весни. Але 24 лютого, 2022 року почалася війна... Думаю, більше слів не треба, щоб зрозуміти.
