Устав личной тишины | Статут особистої тиші
Я пустое созвучие грусти.
Я закрыта под сотни замков.
Да, я воин и знаю — так лучше —
Что в молчании строится дом.
Я кирпич поднимаю руками
И сама здесь мешаю цемент.
Не нуждаясь в сторонних лекалах —
Посторонним не место во мне.
Что внутри — это тихая гавань.
Что снаружи — лишь рокот и шум.
Убрав в сторону гордость и саван,
Оставляю холодным свой ум.
И не надо пустых нареканий,
И верёвок из чувства вины.
В МОЁМ доме другие уставы!
Заберите излишки себе.
В моём доме пока только стены:
В нём нет мебели — просто фасад.
Мой уют — опустевшая крепость.
Всех «богатств» мне не нужно назад.
За окном пока серое нечто:
Мазков неба нечёткий узор.
Но напротив — бурлящая речка,
В синих волнах я вижу покой.
Пахнет сыростью, пылью и потом.
В сундуке спрятан страх, что одна...
Я в толпе выбираю «пространство»,
Оставляя себе лишь себя.
И шагая за крепости стены,
Когда социум давит на грудь,
Я включаю улыбку «гиены»,
Смеюсь нервно, чтоб после вздохнуть.
Люди кажутся желчью и фальшью.
Понимаю, что просто боюсь.
Я об них обжигалась так часто,
Что боюсь теперь вновь утонуть.
А усталость лишь горстка сомнений.
Впредь не важно — клеймо или ртуть.
Люди могут считать сумасшедшей...
Да, я фрик. В этом кроется суть.
Все советами сыплют так щедро,
Будто каждый сэнсэй и знаток.
Но советам я больше не верю —
От них венами ритмы и ток.
Я — пустое созвучие грусти.
Мои ноты — минорный аккорд.
В доме тихо, однако так лучше —
В немоте, без сторонних забот.
***
[Укр. Версия]
Я — порожнє співзвуччя печалі,
Зачинила на сотні замків.
Бо я — воїн, і знаю: так краще,
Коли в тиші будуєш свій дім.
Я цеглини здіймаю руками
І сама розтираю цемент.
Не потрібно лекал, чужих правил—
Тут для зайвих ні місця, ні меж.
Що всередині — тихая гавань,
Те, що зовні — лиш гуркіт і шум.
Я відкинула гордість і саван,
Зберігаю холодним свій ум.
Не потрібно порожніх балачок,
Та мотузок з провини і мук.
В МОЇМ домі — свої настанови!
Заберіть собі зайве із рук.
В моїм домі наразі лиш стіни:
Там ні меблів, ні затишних свят.
А мій спокій — фортеця спустіла.
Не верну я «багатства» назад.
За вікном — поки сіре щось, дивне:
Мазків неба нечіткий взір.
Та навпроти — бурхлива річка,
В синіх хвилях я бачу мир.
Пахне пилом, вологою й потом.
В скрині страх, що лишилась одна...
У юрбі я шукаю «простір»,
Та у себе лишаюсь лиш я.
І коли йду за мури та стіни,
Там де соціум тисне на груди,
Я вмикаю усмішку «гієни»,
І сміюсь, щоб щосили вдихнути.
Люди — фальш, що змішалась із жовчю,
Розумію, що просто боюсь.
Я об них обпікалась так часто,
Що боюсь знову в них потонуть.
Моя втома, то сумнівів дрібка.
Вже байдуже — тавро чи ртуть.
Хай вважають мене божевільною...
Так, я фрик. В тому знайдена суть.
Всі порадами сиплять так щедро,
Наче кожен — знавець і мудрець.
Та порадам не вірю я більше —
Від них струмом проймає мене.
Я — порожнє співзвуччя печалі,
Мої ноти — мінорний акорд.
В домі тихо, і це — моє право:
В німоті, без сторонніх турбот.