I
Сьогодні дуже важкий день. Втома давила на крокуючу тротуаром молоду дівчину, намагаючись витиснути з неї останню енергію. Вона була досить звичайною, нічим не виділялася із натовпу таких же людей. Але зараз їй хотілося втекти з цього натовпу подалі, зосередитися на собі та багато про що подумати.
Вона просто йшла в невідомому їй напрямку. Щось вело її, та вона була не проти. Мимо проходили люди, їхали автомобілі. Мимо плинуло життя, а дівчина прямувала в протилежний від неї бік.
Їй просто так хотілося.
Скоро вона не помітила, як виявилася за містом, де бетон поки програвав війну природі. Чим далі дівчина заходила вглиб цього забутого місця, тим спокійніше їй ставало. Тут все таке рідне. Таке знайоме. Кожний кущик, кожен згин доріжки, яку протоптали такі ж загублені мандрівники. Вона тут вперше , але наче тут пройшла її вічність. Вона спустилася до Річки, яка спокійно плила, почуваючи себе як і дівчина у безпеці. Тут ніхто їх не потривожить. Нехай вирішують свої бетонні проблеми самі, без неї з Річкою. Вони зустрілися та хотіли мовчки побути одним цілим. Вони бачилися раніше. Вони неочікувано це зрозуміли, і в повітрі повисло дивне відчуття , яке лякало та викликало незрозумілі емоції.
Дежавю.
Вона пам'ятала кожну секунду. Вона тут була. Мурашки пробіглись шкірою від усвідомлення цього, і несподівано навкрнулися непрошені сльози. Звідки вона це пам'ятає?
Звідки це все?
Вона опустила очі та дивилася на воду, намагаючись розібратися в собі. Занадто багато питань навалилося на цю заховану від світу дівчину. Раптом її погляд щось привернуло. Це Щось лежало поряд, серед вигорілої від сонця трави.
Тремтячими руками вона розвернула ці зарослі та виявила там годинник. Так, це був справжній чоловічий годинник. Взявши їх до рук, вона зовсім занепокоїлися. Вона його також пам'ятала. Кожну цифру на них, кожну стрілку, яка колись відраховувала час, а зараз зупинилася. Дівчина не розуміла, що з нею, але рука вже сама клала годинник до сумки. Вона відчувала з годинником незрозумілий зв'язок.
Дежавю.