Сборник рассказов

Текст написаний не з ціллю пропаганди. Річь піде про наркотики, ви попереджені і самі несете відповідальність за отриману інформацію.

Уже декілька місяців я бачу один і той самий день, до дрібних подробиць, навіть деякі відчуття можу переживати яскраво і насищено. Просто вже неможливо терпіти. Будь ласка, я хочу озвучити свою історію і просто канути в небуття. Будь ласка, нехай вся ця історія трансформується в слова, а потім просто зникне. Не хочу більше нічого, мені потрібен спокій!

Пам'ятаю, як відкрив очі того літнього ранку, а можливо вже був обід, хто знає. Жалюзі в коробці з бетонних стін, де я жив, завжди були закриті. День, ніч - все однаково, коли ти під кайфом, то твій час пливе по-іншому. Здається, що ти бог, підкорив закони природи, не потребуєш більше їжі, тобі взагалі нічого не потрібно в такі моменти.

У той день, коли прокинувся, спробував якийсь новий сильний наркотик. Коли регулярно щось приймаєш, то організм починає звикати і ефект стає все меншим. Але хочеться саме кайфувати, розслабитися, прогнати негативні думки. Затушити свідомість і просто бути без обтяжливої оболонки - тіла і проблем взагалі. Тому й купив його у знайомого дилера...

Я був студентом, гарно навчався, мої батьки заможні люди, тай взагалі, про мене казали «так багато потенціалу». Смішно, зараз це просто абсурдно, я все угробив...

У мене була своя квартира, яку подарували років на двадцять напевно, з пам'ятю, що залишилася уже важко щось точно згадати і тим паче назвати дату. Я навіть ім'я своє не хочу згадувати, мене переповнює відраза, я розумію, що не вартий так зватися.
Декілька років я захоплювавася героїном, потім почав пробувати щось нове від знайомого хіміка-дилера, він казав, що спочатку провіряв на безхатьках, тому все достатньо безпечно. Я розумію, що можливо, для інших це буде просто дурня, неймовірних маштабів маячня, але... так вийшло, що я попався і конкретно підсів.

Речі, на які з таким трудом заробляли батьки все частіше зникали з моєї квартири. Так, кишенькових грошей просто не вистачало, тому доводилося шукати інші шляхи. Я намагався працювати, правда старався, але знаєте, чим більше потієш на роботі, тим сильніше ломка. Цей цепний механізм зіграв зі мною в небезпечну гру, де я перетворився в муху, що потрапила в павутиння. Чи мало нам говорили про наркотики в школі? Унівєрі? Та ні, часто, колись навіть відео показували, як це все призводить до гнилі в кінцівках, але знаєте, це все було таким далеким. Воно ніби було неможливим для мене, я не боявся і взагалі сприймав першу свою спробу як цікавий досвід. Був самопевненим, крутим хлопцем... А зараз, напевно трошки пізно, але поняв, що помилявся. Кожного дня помилявся, не сприймаючи загрозу такою, яка вона дійсно є.

Так як я жив в іншому місці, далеко від сім'ї то було достатньо просто обанювати батьків, маскуватися для них під сумлінного студента. Я навіть друзів, які були поряд просто водив за носа, розказуючи байки, про свою хворобу, яку лікую і для лікування якої мені постийно потрібні кошти. Мені було все рівно, абсолютно на всих, напевно це і називают соціопатією... Чесно признаюсь, навіть зараз я розкаююся тільки через те, що заморився, мене довбе совість, якісь моральні почуття. Проснулися, тут уж їх просто неможливо чимось заглушити, вони беруть владу і причиняють такий біль, де розрада тіки сльози, які просто неможливі... Хочу спокою. Хочу все забути... Невже карма дійсно існує і після смерті кожен повинен буде пройти через цей ад... ААА

Так от, повернімося до моменту фіналу. Він мучає мене частіше всього іншого, я памятаю навіть свої думки в тих діях, напевно саме в такому ключі розкажу, хоча може здатися сумбурно... Но, я взагалі не надіюся на розуміння, мені просто хочеться, щоб це все вилилося з мене. Хай воно згорить з тим самим котом!

Цей кіт... Червоно-жовтий в полосочку, схоже один з признаків пошкодження мого розуму. Цікаво, він жовтий в червону полоску чи навпаки - червоний в жовту...
Коли вколов першу дозу перед очима зявився цей монстр. Спочатку стіни кімнати, стіл, всі речі на ньому гармонічно поєднуваліся і нічого не змінювалось. А потім я відчув як серце шалено бється, як мене накриває хвилею тривоги, на стільки великою, що не знаєш, що робити. На підлозі, біля моїх ніг зявилося яскраве полосате пятно, той самий кошак. Його очі, дивилися на мене такою пустотою, що мурахи поповзли по всьому тілу, а з тим я миттєво вспотів. Через хвилину здалося, що цей світ занадто швидко рухається. Речі навкруги стали настільки нечіткі, що очам було важко сфокусуватися на чомусь одному. Вестибюлярний апарат також відмовив, рівновага була втрачена і непокидало відчуття, що будь-яка спроба піднятися закінчиться поцілунком з землею. Поцілунок... Поцілунок з землею. Думки такі вязкі, кожна так повільно та важко повзе, а потім ехом декілька разів відлунює в голові. Дивно що я взагалі - можу думати.

Чорт, я просто провалююся в той стан, ніби сам там і ще раз це все проживаю, в реальному часі! АААА... але все так реалістично.

Цей кіт, прямо перед очима, такий чіткий та страшний. Щось мені підказує, що він хоче мене вбити, може він і є сама смерть? Ось, ось! Прямо зараз, я бачу як його здорові чорні когті зявляються під ніжними лапами. Як шерсть та хвіст готуються до нападу, він насторожився, дививться прямо на мене... А тепер ці шипи летять прямо мені в горло!
Фух, його лапи розчинилися мов дим, коли від доторкнувся до моєї шкіри.

Тоді я ще задавався питаннями: «Що це було, та чому це створіння повертається... мені страшно...
Чому в цій кімнаті, такій розмитій і незрозумілій лише кіт виразний і з чіткими контурами?
Взагалі, де я?»
Хах, безпорадній стан, бо кумедний жарт провернула пам'ять, геть-чисто відбивши все до. Далі чіткі спогади: «Моя рука здається мені такою легкою, що я її просто не відчуваю. А від того, навіть не можу підняти – смішно. Страшенно смішно! А сміятися виходить, цей звук, який я видаю, він здається прикольним.»

А далі після сміху раптово прийшло спустошення, світ зупинився і завмер у широчених зіницях. У цей час свідомість повністю відключилася, начисто довірившись автоматизованій очистці тіла. Стан апатії, коли через декілька хвилин нерухомості з рота починає капати слюна... Фу, моя футболка не встигала просихати.

Проходить кілька годин безпамятства і тільки потім починає повертатися якась усвідомленість. Пам'ять звичайно ж у тумані. Картинки спогадів висовуються раптово і коли намагаєшся згадати того незвичайного кота, на думку спадає лише зебра. Окови тіла у вигляді кінцівок налитих оловом поступово розчиняються роблячи мене рухливим. М'язи іскрять невдоволенням і відзвучують своєю втомою. Напевно проклинають, ту недбалу істоту, якій вони дісталися. Координація теж поступово повертається і тепер навіть виходить торкнутися свого обличчя. Худого та сухого, але такого рідного. Синці на руках, навіть при сильному натисканні не випромінюють болю, схоже дія речовини ще не відпустила нерви. Синапси, що передають біль перекриті, можна сміливо спати. Бо за такого розкладу на кілька годин тіло не потурбує. Але після їх закінчення повернуться почуття... завурчить порожній живіт, затріщить дурна голова і прозвучить нота життя - біль.
Невже колись, моє життя було іншим... Коли музика кожної хвилини чарувала радістю, спокоєм і простою відсутністю болі...
Тоді я ще спитав себе, про те, як довго не виходжу з цієї кімнати, та чому не можу підвестися зі стільця. А ще подумав про запах довкола...
А все через те, що сечовий міхур явно не терпіла і чекати не став, а сморід висохлої сечі змішався з ароматом поту та м'яти. Скажу вам чесно, це смердить просто жахливо.

Коли повністю відпустило, від першої дози - вдалося встати. Навіть переодягтися. Я вже давно не дивився в дзеркало, це страшно, там я бачу якусь дивну потвору, напевно вона просто зїла мене. А якщо точніше, то у відображенні мені постійно показується якийсь мрець, його запалі очі, рідке волосся і щільні кістки, під тонким шаром шкіри відштовхують погляд. Огидно... Думаю і зараз я б виглядав не краще.

Після цього наркотика звичайний період перерви пройшов не так як завжди. Я видчув біль і сильну ломку буквально через декілька годин. На цей раз швидше і сильніше, тіло ніби викручувало. Я навіть не міг подумати про те, щоб зупинитися.

І ось знову, я сів за стіл. Переді мною якийсь порошок. Лежить листок, де написаний рецепт з пропорціями і як колоти. На ньому нерівні великі літери, щоб нічого не забути. Тільки б пам'ятати, як вони читаються і що кожна значить. У такому стані філософствувати довго не доводиться, тому що з кожною хвилиною наростає неприємне відчуття, ніби щось свербить на руках і здається правій нозі. Я знаю, що далі буде гірше, а ще, що колоти під шкіру поганий варіант. У мене вже немає сил що-небудь читати або баламутити за рецептом, тому я просто закидаю все, що є - в склянку, розбавляю прозорою рідиною, навіть не думаючи про шкідливість такої дози. Набираю у новий шприц, а в цей час тонкі вени сховалися під прозорою шкірою. Досвід говорить про те, що найкраще колоти в руки, за рухом крові до серця. Але чорт забирай ці тоненькі сині гілочки, спробуй попасти...

Укол припав у ногу. У момент коли голка увійшла, в голові промайнула думка, що начебто треба було протерти це місце - вколювання, спочатку спиртом. Але схоже, вже пізно. Повільно випускаючи рідину, я чекав, поки відпустить і нарешті стане краще. Знов з'явиться цей червоно-жовтий кіт або жовто-червоний і загрожуватиме мені своїми довгими, чорними кігтями. Але вийшло якось дивно. В очах щось помутніло, я зрозумів, що зараз відрублюсь. З останніх сил натиснув на упор штока шприца і тіло почало тремтіти.

Ось так, я і помер. Дивно це говорити... Але щоб ви знали, пам'ять мертвого, гірше живого, постійно довбає минулим, заїжджаючи все до дрібниць. А що забуто, те домальовано і приправлено горсткою негативних емоцій.

І все-таки я точно пам'ятаю, що колись бачив червоно-жовтого кота... Або ж жовто-червоного. Напевно, він був самим реальним, за той день, справжній знак від підсвідомості, про те що я уб'ю себе.

Жалко, не дожив навіть до двадцяти пяти. Ой, напевно за мной ще хтось тоді плакав, але я цього вже не знаю. Тепер я просто проглядаю своє життя як кінофільм і мені постійно сумно. Я хочу забутися, втратити память взагалі, але чомусь вона, стає все яскравіше, не хоче відпускати мене, мучить як в'язня. Чорт возьми, сказав би мені хтось про це раніше, можливо я б тоді... не став так робити.
І що тепер?
Просто згадувати ту єйфорію, що випарувалась з памяті першою? Чи може той страх і тривожність, що були постійно і навіть зараз переповнюють мене. Я розкаююсь, прожив по дурному і вже нажаль, нічого не можу зробить...
Напевно це і є - ад.