Острів сміття
# Острів сміття
Десь в паралельному світі. Між рядів високої сосни, по вузенькій протоптаній стежці йшли двоє: хлопчик та дідусь. Сонце над їх головами своїм промінням намагалося доторкнутися до землі, скрізь розлогі гілки сосни та ялини, що створювало зачаровуючу атмосферу. Золоті зайчики бігали по сухій хвої, тонких стеблах дикої трави та горах сміття.
-Що це за місце таке, діду?
-Це «Острів сміття».
-Але ж ми просеред лісу, як таке можливо?
-Років сорок назад, коли клімат дуже різко перемінився, через неконтрольоване забруднення нашої планети, був прийнятий проект, по контролю сміття. В нашій країні він був реалізований спеціальним підрозділом поліції, для покарання таких людей, що не знають як користуватися смітником, та куди викидати своє сміття. На цій ділянці лісу живуть ті люди, що порушили закон. Цей острів, наповнений в'язнями, чиє життя тепер демонстрація наслідків їх дій.
-Там живуть люди?
Хлопець до останнього сумнівався і думав, що дідусь його просто обманює. Він звик, що сміття відразу сортується, вулиці міста чисті, парки і ліси також, а тут... такий казус.
Саме в цей момент на одній з дюн сміття показалася чиясь голова. В обірваному та протертому до дірок мотлоху, чоловік з надзвичайною пильністю копошився у смітті. Серед сміттєвих пакетів різного кольору, бляшанок, обломків різного заліза - чоловік намагався знайти щось путнє, щоб сьогодні обміняти на їжу.
-Діду, бачиш, бачиш! Он там, там хтось є.
Голос хлопчика привернув увагу чоловіка, він обернувся до них лицем і помахав рукою. Дід на привітання трохи підняв картуза.
Ліс зі смітником в собі, серед густих рядів дерев великі гори різного мотлоху. Як виявилося трохи згодом, то на цьому дивному острові жило більше сотні людей. І жінки, і чоловіки, і навіть - діти. Серед бруду, в повному хаосі і абсурді, вони будували землянки, роблячи кришу з якогось мотлоху. Жили за рахунок нового сміття та регулярної роздачі їжі. Собаки та коти тут не водилися, бо хоч і годували людей, але м'яся ніколи не буває багато.
Хлопчик та дід пройшли скрізь так звану браму, потрапивши на самий острів. Це був один із проходів між двома великими горами сміття. Сам острів тягнувся на декілька сотень метрів вздовж і впоперек, різні по висоті гори сміття, були красиво оформлені в гірський хребет, що кільцем замикав мешканців цього дивного місця. За горами хламу, були розрівняні площі, на деяких пустота, а на інших столи за якими стояли люди з товаром. Далі по сторонах тягнулися ряди будинків та дерев.
Дід частенько ходив на цей острів, щоб виміняти старі деталі до машин, в звичайних магазинах тільки під заказ та й за купу грошей, а тут, для оплати вистачить і парочки смачних пирогів. Сьогодні хлопчик пішов з дідом, так як хотів на власні очі побачити той самий «Острів сміття». Здавалося, що це казка, неправда, бо як можна з людиною і так жорстоко, закрити її в межах певної території під загрозою суду і покарання в довші роки чи навіть довічне ув'язнення - в разі спроби втечі. Всі мешканці острова мали браслети, в яких були вмонтовані датчики, що контролюються нарядами відповідних органів. Достатньо вийти з лісу і тебе тут же знайдуть, засудять, покарають...
-Ого, та тут справжній базар! От бабуся не бачить, скільки прибамбасів для кухні, діду, ти тільки глянь!
Мешканці проводили такі базарі кожного четверга і суботи, це була можливість комунікувати та обмінюватися речами з людьми за межами їх острову. Це було легально, тому кожен хто тільки міг готувався і з великою охотою чекав четверга і суботи, ніби свята. За роки існування цього місця утворилися павутини зв'язків. «Острів сміття» був ніби чорним ринком, люди витягували з мотлоху все що тільки можна і надавали йому друге життя. Ще одним способом отримувати бонуси, було працювати на владу і сортувати сміття, знаходити пластик, збирати його в здоровезні мішки та здавати відповідним службам, що приїзджали в понеділок та середу. За одно в ці дні роздавали і пайки.
Поки хлопчик, дивуючись різним штукам і іграшкам, бігав рядами, дід торгувався за потрібні йому деталі.
-Віддай все за бутилку.
-Ні, Іване, я зав'язав. Або давай пиріжки, або сьогодні без товару.
-Тху, чорт з тобою.
Дід достав із-за пазухи пакетик пахучих пиріжків і скритно передав їх своєму товаришу. Той швидко забрав, оглянувся навкруги і кивнувши дав сигнал діду забирати деталі.
-Степане, йди сюди. - Позвав дід хлопця.
Той відірвавшись від блискучих камінців прибіг до діда.
-Дай рюкзак, зараз будемо грузити.
Зібравши всі потрібні речі дід уже був готовий іти додому, але хлопчик його спинив. Благальним поглядом, випросив купити йому іграшку. Дід довго вагався, бо все таки не найкраще місце, щоб купувати онуку іграшки, але після повторюваних умовлянь хлопця таки погодився. Тим паче, що в нього ще залишилася бутилка, дешевої горілки.
-Хочу ось цю машинку. - Показував хлопчина, коли підбіг до потрібного стола з різними іграшками.
За хвилину підійшов продавець. Дивний по зовнішньому вигляду молодик, без одного зуба та з косуватими очима.
Дід відразу обізвався до того і сказав: «Міняю на бутилку горілки, згоден?»
Молодик лиш кивнув, забрав поданий йому напій та відразу ж почовгав назад, звідки й виліз. Так у Степана з'явилася нова іграшка.
По дорозі назад, граючись машинкою та палкою хлопець почав розпитувати діда.
-А як довго існує цей острів? Як ти взагалі про нього дізнався?
Дід трохи помовчав, бо ніколи раніше не відповідав на ці запитання хлопця. Івану Петровичу завжди було соромно згадувати минуле, але зараз, ідучи додому по рідній стежці з втоптаної хвої, щось підказує розказати онукові всю правдиву історію.
-Колись, я там жив. - Почав було дід говорити, як його відразу перебив хлопчина.
-Вау, як? Коли?
-Раніше не було сміттєвих баків по всьому селі, машина була лише в сусідів, а сміття в домі разом з дітьми примножувалося і я як старший син вивозив його возиком в ліс. Недалеко від нас була посадка, невеличкий обрив і чудове місце щоб скинути туди весь непотріб. Минали роки, ввели цей проект, але баки все так же не ставили, був тільки платний вивіз сміття. Ми жили бідно, лишніх грошей не було. Тому батько наказував мені, як старшому сину вправлятися зі сміттям. Я тоді малий був, ще дурний, не розуміючий закона, все просто виконував, аж поки однієї ночі мене не схопили.
-Який злий був в тебе батько.
-Він був не злий, просто мав дуже багато роботи, все таки він годував всю нашу родину, шість ротів, скажу тобі - це не мало.
-А коли тебе зловили, що ти робив?
-Нічого не робив, мене забрали в відділ, оформили, повідомили батькам, а потім відвезли на острів. Мені тоді було десь чотирнадцять.
-Хіба можуть в такому віці так карати?
-Мені дали три місяці, найменший термін із всіх можливих.
-Ого, три місяці, так довго.
-Коли мене везли в ліс, було дуже страшно. Я боявся, що мене вб'ють. А коли привезли в маленьке місто серед сміття, то я вже думав: «краще б убили». Люди в обірваному одязі, всі такі грязні та вонючі, жахлива місцина.
-Та да... я бачив.
-Зараз уже не так багато сміття, тоді його було в декілька разів більше, а ще люди тоді не мали заводів по переробці сміття і нам доводилося важче трудитися, щоб заробити. Годували бідно, та ще й постійно крали їжу. Єдине, що було добрим, це те, що так як я дитина, то жив серед інших дітей, відразу знайшов собі товаришів. Нас ніхто не вчив як виживати, тому ми дорослішали дуже швидко.
-Діду, а як твої батьки? Хіба вони не намагалися тебе спасти?
-В ті часи, було дуже важко. Коли мене забрали, ніхто й не думав рятувати. Ходили чутки, що на острові годували, а в сім'ї і так хліба не хватало.
Дивлячись на діда, хлопець бачив посмішку, але на фоні таких глибоких і сумних очей, вона провокувала лише біг мурашок по тілу і якесь незрозуміле відчуття. Степан навіть перестав гратися своєю новою іграшкою, викинув палицю та взяв діда за руку.
-А що було далі? Як звали твоїх друзів?
-Говорячи по правді, ми більше користувалися прізвиськами, ніхто точно не знав як кого звуть. Ми жили дружно, підтримуючи одне одного, бо всі були простими хлопцями з сел. Кожен зі своєю історією. Хтось мав звичку викидати упаковку з морозива мимо смітника, хтось так як і я - забруднював ліси. Ну, багато було пригод. Звичайно і крали, дехто намагався втекти...
-А ти?
-А я хотів просто добути цей термін ув'язнення, серед сміття, і повернутися скоріше назад. Але сталося дивне, через два місяці я так полюбив ці краї, звик до людей, природи. Був момент, коли я навіть задумувався залишитися ще. Аж поки не трапилося страшне. Пару днів не привозили їжу. Люди почали дичавіти, стали агресивними і дуже схожими на тварин. Тільки тоді я зрозумів, як людина може негативно змінюватися залежно від несприятливих обставин.
-А що сталося? Чому не везли їжу?
-Не знаю.
Поки дід та хлопчик розмовляли ліс закінчився, вони вийшли до дороги, де стояла їх машина. Хлопчик востаннє обернувся, намагаючись як можна чіткіше закарбувати в пам'яті цю дорогу на «Острів сміття». Високі ялини, хвойна доріжка між невисокою травою і таке синє-синє небо на фоні.
Запустивши мотор машини дід ще деякий час відповідав на запитання хлопця, а потім той заснув, залишивши Івана Петровича один на один зі своїми спогадами. Дорога тягнулася під пухнастими гілками дерев, так як і тоді... Острів залишався позаду, а машина летіла вперед, в такий широкий і просторий світ.
Після введення цього проекту люди змінилися, вулиці стали чистими, а все сміття виявилося в таких от місяцях. А хто з них виходив, то отримував величезний досвід по експлуатації непотребу. Єдине, що було непоправним, так це зміна клімату, яка вже ніколи не повернулася в норму і з кожним роком якщо не трималася стабільно, то виказувала лише гірші показники. Світ потихеньку вмирав, засушуючи річки і ліси, залишаючи людей в припізнившомуся порядку.