Під кригою. Епілог
Ніч була дивно тепла для лютого. Сніг під ногами Софії танув, залишаючи вологі плями, але їй було байдуже. Вона йшла в бік озера, не відводячи погляду від темної плями посеред льоду, яка тепер здавалася ближчою, ніж будь-коли.
Вітер ніс шепіт. Не слова — пісню, глуху й тягучу, наче її співали крізь товщу води. Її дихання було важким, а серце билося так швидко, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей.
Вона зупинилася на березі. Лід був гладким і рівним, як дзеркало, але під його поверхнею рухалося щось темне, і це “щось” повільно підповзало до неї.
— Я не боюся, — прошепотіла Софія, сама не знаючи, кому саме говорить.
Вона ступила на лід. Крок. Ще крок. Тріщина тихо відповіла їй, наче вітаючи.
За кілька метрів від берега крига під ногами потемніла. Під нею з’явилися обличчя — Марка, Лізи, Емілії… і ще десятки інших, невідомих. Усі вони дивилися вгору, не кліпаючи.
Серед них вона побачила себе. Її власне відображення під кригою посміхнулося і приклало долоню до льоду знизу.
— Ти готова? — її голос був холодний і глибокий, наче крижаний вітер.
— Чого ти хочеш від мене? — прошептала Софія, відчуваючи, як мороз пробирає кістки.
Жінка простягла руку, і лід під ногами почав тріскатися. Тріщини розходилися від неї в усі сторони, наче кров, що розпливається по склі.
— Прийняти себе. Вийти за межі болю і страху. Знайти те, що приховане в глибині.
Софія зробила крок уперед. Лід тріщав під нею, холод пронизував до кісток, але всередині було якось спокійно. Вона відчула, як темрява починає проникати всередину, огортає, але не душить.
У дзеркалі, що утворилося в тріщині, вона побачила не себе, а безліч образів: своє минуле, біль, страх, зраду і надію — все змішалося в одному величезному калейдоскопі.
— Вибирай, — сказала жінка. — Залишитися тут, у безпеці, чи стати частиною глибини, прийняти трансформацію.
Софія зробила останній крок.
Крига розкололася без звуку. Її тіло зникло у чорній воді, і хвиля розійшлася по всьому озеру, ніби хтось кинув камінь у дзеркало.
---
Ранок прийшов тихо. Аркадій стояв на березі, дивлячись на ідеально рівну поверхню озера. Лід знову замерз. Озеро лежало, як завжди — спокійне, без жодної тріщини, наче нічого й не сталося. Сонце повільно піднімалося, розфарбовуючи лід у рожево-золоті відблиски.
На березі не було ні слідів, ні будь-яких ознак боротьби. Лише один уламок — невеликий шматок криги, прозорий і холодний, але зсередини ніби пульсуючий м’яким світлом.
На самому краю, у снігу, лежали жіночі черевики, поставлені акуратно, носками до води.
Ніхто не знав, що сталося з Софією. Хтось казав, що вона пішла за глибиною і знайшла там те, що шукала. Хтось — що залишилася в тому льодяному світі назавжди.
Але всі відчували одне — що це не кінець. Що щось завжди чекає на тому боці, в тиші і темряві, готове повернутися, коли лід знову трісне.
І, можливо, колись воно знову заговорить.
----
Кілька тижнів потому до центру приїхав новий психолог. Йому дали ту саму кімнату, що й Софії. Уночі він прокинувся від тихого стуку. Два удари. Пауза. Два удари.
Коли він підійшов до вікна, на льоду стояла жінка з темним волоссям. Вона дивилася на нього і посміхалася.