20
Чималу ж я годину пересиділа, коли вийшли панн. Пан тоді зирк на мене!
— А що ти сидиш тут, Устинко? — питає. — Чи обідала ти?
— Гей! — крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуці гроші в долоні лічив, дзвякаючи. — Дайте дівці пообідати!
Хазяїн гроші в кишеню та й побіг.
— Що це, що це? — жахнулась пані. — Ми її ждатимемо?
— А як же, серденько? — одказав пан. — Адже вона голодна та й намерзлась добре!
— То що? Вони до цього звичені. Спізнимось; я боятимусь.
— Бігай, дівчино, та хутенько! — каже мені пан. — Не загайсь, щоб тебе не дожидати.
Пані почервоніла по саме волосся.
— Час їхати!
— Та вона ж голодна, серце... Дивись, як змерзла!
— Я змерзла, я, я! — та так уже на те я накрикує!
— Сідай! — гримнула далі на мене і сама у повіз ускочила.
Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, — стоїть.
— Що ж? — питає пані. — Хутко? Тоді сердега сідає коло неї...
А хазяїн бородатий:
— Дівці а б єду не прикажете?
Довгенько гомоніли пани між собою, а ще довше після того мовчали.